Дві московки

— Я приїхав, матушко, оглядіти своє наслідство, — почав син. — Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки...

— А чим же я, сину, буду поправляти їх, коли я не маю шматка хліба в хаті, коли я собі поодкручувала пучки веретеном, заробляючи харч?

— А де ж ділась, мамо, комора? — спитав син.

— Продала.

Син схилив голову і насупив брови.

— А нащо ж ви, мамо, продали?

— Бо твоїй матері не було чого їсти: доводилось часто їсти одні сухарі, та й то, хвалити бога, якби були.

— А хіба ж таки немає доходу з нашого грунту? — питав син.

— Мішків з чотири картоплі та вінків зо три цибулі, — одказала мати. — Адже ж недурно поодкручувала пучки веретеном? Бачиш?

Ганна показала синові обидві пучки, сині, покопирсані неначе ножем, з синіми нігтями. Син замовк...

— Доглядайте ж, мамо, хати та того, що позоставалось.

— А xібa ж ти, сину, швидко поїдеш? Нехай же я хоч наговорюся з тобою, хоч надивлюся на тебе...

А син наговорився, тільки не з матір'ю, а з Мариною. Прибігла наче ненароком; на голові нова хустка, на шиї добре намисто. Писар не одступав од Марини, а вона як у вічі йому не вскочить — дивиться на його. Розчервонілось лице, розгорілись очі! Перед нею, неначе з того світу вернувся, сидів її милий Василь, та ще став і кращий, і молодший: лице біліше, губи червоніші, погляд веселіший, дитячий трохи, осміх милий, аж по душі гладить, а вся постать якась панська, міська. Як стане, як повернеться та в боки візьметься — як намальований! А як сяде кінець стола та обіпреться рукою — як та картина! А перейде хату — що той козак; вийде з хати, стане на порозі — неначе жде під себе коня бистрого, вороного!.. I чує Марина, що вона оживає, молодіє, одходить, неначе рута-м'ята, припечена палким сонцем, на свіжій росі вечірній. Знов заворушилось її любляче серце. Син її милого Василя своїм поглядом облив її душу, неначе цілющою та живущою водою. Дві ночі вона не спала після того! Дві ночі просиділа вона над ставком, під зеленими вербами, при ясному місяці, під ясними зорями. Веселіше задля неї закувала зозуля, веселіше заблищали зорі на небі, засвітило ясне сонечко; веселіше зеленіли вишні та черешні. Півроку снились їй ті чорні брови, те панське личко, та хистка, як намальована, постать сина Василевого.

Не вдержала Ганна сина! Мабуть, так вже судилося їй випроводжати дорогих людей з дому та поливати свій двір гіркими слізьми... I жаль їй було сина, i якось чудно було, як почала вона передумувати, що він говорив з нею, який він був. I здалось їй, що син став не такий, який був колись. То не був її дорогий Івась!

І знов зосталась сиротою, як і була, з горем та нуждою, з слізьми та працею! Як великого празника, було, жде вона звістки од свого сина. Пише, було, син, що йому не дуже добре, домагається за дохід з наслідства... Візьме матір жаль, вона й пошле останні гроші.

Довго не було ніякої звістки од сина. Жде мати не діждеться, журиться та сподівається.

Коли одного дня приносять Ганні письмо од сина. Не йде, біжить Ганна до священика, щоб прочитав їй письмо. Батюшка голосно читав, а Ганна слухала, не розбирала, бо писано було не то по-українській, а більше по-московській; звичайно, як пишуть письма москалі.

Син плескав в письмі те саме, що звичайно пишуть додому москалі. Він посилав нижайший поклін і Грицькові Микитовичу, і тітці троюрідній, Прісці Панасівні, і Каленикові Кіндратовичу, а потім просив у матері благословенія, навіки нерушимого. По писаному було видно, що писар недалеко забіжить по тих проложених путях, котрими чванився перед матір'ю. Іван, як писар вчений, та ще й до того налагодився в пани, прикинув в писульці от що: «Здєса, в Тулє, я познакомился з адною болно багатой й прекрасной баришньой. Хоча она з міщанського роду, да євто нічаво! Я валачуся за нєй, і она пайдьоть за мєня замуж, бо я, значитця, знаю все ахвіцерськія артікули і благороднеє обхожденіє понімаю. Тєлкі мнє надоть убіраца і копувать єй подаркі, а дєнєг нєт у мєня. Любєзная матушка! Продай же нашу хату і другоє імєніє разноє і прішлі мнє дєньгі, бо я магу вигодно женіца, значіть...»

Ганна переслухала все, і як батюшка перестав читати, запитала його:

— Що ж то він, батюшко, пише? Чи живий він, чи здоровий? Чи став він вже паном, чи й досі бідує? Боже ж мій! в мене нема й шага. Позичте, батюшко, будьте ласкаві, карбованця на одробіток. Здужатиму — одпряду. Поклонилась Ганна, плачучи, батюшці трохи не до колін.

— Він, бабо, не об тім пише, — промовив батюшка, — не об карбованцеві тут мова. Він пише, щоб ти продала хату та послала йому гроші, бо він хоче братись з якоюсь панною, та нема йому за віщо одягтись і купувати їй гостинці.

Такого дива Ганна не зрозуміла зразу і вдруге спитала батюшку; почула вдруге, та й своїм вухам не йме віри:

— То се син хоче, щоб я продала хату?

— Еге, бабо, — одказав батюшка.

— А може, воно там не так написано? — питала Ганна.

Прочитав батюшка вдруге. Баба дослухалася і вгадала, що так воно й є.

— Боже ж мій милостивий! — заголосила Ганна. — А де ж я, батюшко, дінуся, як продам хату? В старці піду чи пропадатиму попід тинами на улицях?