Двоє над прірвою

Звичайно, нерозділене кохання — то болюча для серця рана. А Ферапоня, мабуть, сильно кохав Ніночку. Та все ж у будь-якому становищі, на мій погляд, треба бути людиною! Те, що Ніна вибрала саме того, кого вподобала, тобто мене, а не його, не могло бути підставою для ненависті, заздрощів і брехні. А Ферапоня не зміг, як інші, — бо, повторюю, в Ніночку був закоханий весь полк, — піднестися над своїми почуттями і став їхнім рабом. Почуття заполонили його серце, і він почав керуватися ними, а не розумом.

Що ж зробив Ферапоня?

Це трапилося невдовзі після того, як Ніна видужала і приступила до польотів. Поки вона хворіла, я кожного дня відвідував її, розповідав про бої, про перемоги і втрати. Дівчина ставала мені все дорожчою і милішою. Ми й незчулися, як покохали одне одного…

Тим часом у зв’язку зі змінами на фронті (німці шалено рвалися на схід) наш полк перебазувався на новий польовий аеродром. Вночі пройшов сильний дощ, льотне поле розквасилось, і ми, льотчики, “загорали”, а техніки “штопали” наші подірявлені ворожими кулями й осколками літаки.

Я лежав на ліжку і з цікавістю гортав грубезний том “Народоведения”, присвячений Африці. Книга була багато ілюстрована, і перед моїми очима пропливали племена, що населяли той екзотичний континент. Розкішнішого видання, ніж це, я не зустрічав у своєму житті і подумки дякував долі, що натрапив на цю ще дореволюційну книгу в глухому селі. Переді мною відкривався новий, незнаний і великий світ.

Раптом відчинилися двері — і на порозі з’явилася Ніна. Схвильована, заплакана, губи тремтять, щоки зблідли… Ніколи такою не бачив її.

Я відклав книжку, миттю схопився з ліжка, взяв дівчину за руки, посадив на стілець.

— Ніночко, що трапилося?

Вона схлипнула. Підборіддя тремтіло.

— Цей твій друг… Ця свиня… — вона не могла говорити.

— Чекай, чекай! Яка свиня? — я нічого не второпав.

— Ферапоня…

— Ферапоня?.. Що ж він зробив?

Ніна скинула пілотку, поправила розкуйовджене волосся, потроху почала заспокоюватися.

— Щойно зустрів мене на вулиці… біля клубу… п’яний… Налаяв… Замалим не бив… Як він брудно лаявся! Ніхто при мені не дозволяв собі так лихословити! А він… Та найбільше мене вразило…

— Що?

— Він сказав…

Я стиснув їй пальці, струснув усю.

— Ну, кажи ж!..

— Він сказав, що ти… що у тебе є дома дівчина… Що ти їй пишеш… Збираєшся одружитися… А зі мною тільки так… бавишся… мов кіт з мишею…

Вона знітилася і не підводила на мене очей. Видно, їй було і боляче, і соромно, її горда душа бунтувала проти моєї безчесності, проти ганебної зради. Бідна Ніночка! Яким же поганим, підлим здавався я їй в ті хвилини!

Я був приголомшений. Як Ферапоня міг сказати таке! Звідки він узяв, що я маю дівчину і хочу на ній оженитися? Адже це дурний і злісний наклеп! Брехня! Я ніколи ще ні з ким не зустрічався! Ніколи у мене не було дівчини! Ніночка перша і, я вірив, єдина!..

Спочатку я хотів виправдовуватися. Спростувати цю брехню! Вигородити себе в очах коханої… Сказати їй, що все це — нерозумна вигадка… Та тут згадав про Жердіна і зрозумів, що починати треба не з цього кінця. Я рушив до дверей.

— Ти куди? — схопилася Ніна.

— Де зараз може бути Ферапоня? — замість відповіді запитав я.

— Не роби дурниць, Володю! — вигукнула Ніна. — Що ти надумав?

— Це моє діло!

— І моє також! Я піду з тобою!

— Не треба… Сиди тут, заспокойся… Я скоро повернуся… І не бійся за мене — голови не втрачу.

З цими словами я вийшов.

У моєму серці гула кров. Лунко стукала в скроні. В ту хвилину, всупереч запевненню, що голови я не втрачу, я був готовий на все — налаяти Ферапоню, вдарити, навіть застрелити. З таким наміром і йшов.

Було тепло і сиро. В долині, понад річкою, стояв рідкий сірий туман. Під ногами чавкала грязюка.

Швидка хода не остудила мене, а ще більше розпалила. Я уявляв свою наступну зустріч з Ферапонею, підбирав слова, які йому скажу. Міцні слова!

Здибав я його не біля клубу, а неподалік сільської крамнички. Ферапоня стояв у гурті льотчиків, серед яких я впізнав Марка Архипенка, і, збуджено жестикулюючи, щось розповідав.

Побачивши мене, враз затнувся, замовк. Хоч і п’яний, а, видно, докумекав, що з’явився я тут неспроста.

Привітавшись до товаришів, я протиснувся в центр кола.

— Ферапонте, — сказав, дивлячись йому прямо в вічі, — півгодини тому ти образив Ніну Бережну, налаяв її гидкими словами і набрехав на мене, буцімто я маю дівчину, листуюся з нею і збираюся женитися, а Ніночці знічев’я просто баламучу голову… Скажи, навіщо ти це зробив?

Командири здивовано дивилися на нас. Для них це була несподівана новина. А Ферапоня дурнувато кліпав своїми красивими віями і не знав, що відповісти.

Я скипів.

— Чого ж мовчиш?.. Перед дівчиною розпустив язика, а тут мов у рот води набрав!..

Ферапоня раптом зблід, його обличчя перекосилося, з очей бризнула неприхована лють. Він визвірився на мене:

— А яке твоє десяте діло, що я кому говорю? Хоча б і твоїй Нінці!.. Га?.. Знайшов за кого заступатися!.. За полкову дівку!..

Товариші обурено загули. Ніхто не ждав таких слів.