Джералдова гра

Стівен Кінг Джералдова гра

© Stephen King, 1992

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022

* * *

Цю книжку, з любов’ю й захопленням, присвячено шести чудовим жінкам:

Марґарет Спрус МоргаусКетрін Спрус ҐрейвзСтефані Спрус ЛеонардЕнн Спрус ЛабріТабіті Спрус КінгМарселлі Спрус

[Седі] зібралася з силами. Неможливо описати її презирливий вираз і люту зневагу, з якими вона відповіла.

– Ви, чоловіки! Ви розпутні брудні свині! Всі ви однакові, всі! Свині! Свині!

Вільям Сомерсет Моем. Дощ[1]

1

Джессі чула, як від жовтневого павітру, що розноситься навколо будинку, час від часу легенько погрюкують задні двері. Одвірок на осінь завжди розбухає, тож щоб зачинити двері, ними треба добряче хряснути. Цього разу вони про це забули. Вона подумала, чи не сказати Джералдові сходити й нормально зачинити двері, перш ніж вони надто захопляться, бо інакше той грюкіт винесе їй мізки. А тоді зрозуміла, наскільки це сміховинно, зважаючи на обставини. Це зіпсує всю атмосферу.

«Яку атмосферу?»

Так, хороше запитання. І коли Джералд повернув порожнистий ключ у другому замку, коли Джессі почула цокіт хвилинної стрілки над лівим вухом, то зрозуміла, що атмосферу тут берегти не обов’язково, принаймні їй. Звісно, саме тому вона взагалі помітила ті незачинені двері. У неї сексуальне збудження від ігор із бондажем довго не протривало.

Проте про Джералда такого не скажеш. Зараз на ньому була лише пара сімейок «Джокі», і Джессі не було потреби піднімати очі вище, щоб побачити, що завзяття в нього на обличчі не послабло ні на йоту.

«Це все по-дурному», – подумала вона, але ця історія не лише дурна. Також вона трохи страшна. Джессі не хотілося цього визнавати, але так уже склалося.

– Джералде, може, ну його?

Він якусь мить завагався, трішки скривившись, а тоді продовжив свій рух через кімнату до комода, що стояв ліворуч від дверей у ванну. Дорогою туди його обличчя прояснилося. Джессі спостерігала за ним, лежачи на ліжку з піднятими й розведеними руками, від чого трохи скидалася на закуту в кайдани Фей Рей, що очікує на величезну мавпу в «Кінґ-Конґу». Зап’ястки Джессі було закріплено до махагонієвих стовпчиків ліжка двома парами наручників. Ланцюги дозволяли рухати руками в радіусі приблизно шість дюймів[2]. Небагато.

Джералд поклав ключі зверху на комод – ніби два цокання хвилинної стрілки; її вуха в цілком справному стані як на пообіддя середи, – а тоді обернувся до неї. На високій білій стелі спальні над його головою витанцьовували й колисалися сонячні брижі з поверхні озера.

– Що скажеш? Мене це вже якось зовсім не приваблює.

«Та й ніколи особливо не приваблювало», – не додала вона.

Він заусміхався. Під вузьким удовиним мисом чорного, як вороняче крило, волосся у нього було непривітне рожеве обличчя, і та усмішка завжди здавалася їй якоюсь дивною, проте вона не звертала на це уваги. Джессі не могла до кінця збагнути, у чому ж річ, але…

«Ой, та звісно, можеш збагнути. Так він виглядає тупим. Можна буквально побачити, як із кожним дюймом тієї усмішки його IQ падає на десять балів. На максимальній її ширині твій чоловік, потужний юрист корпоративного права, схожий на завгоспа, який отримав цю роботу через програму звільнення з місцевого медичного закладу для душевнохворих».

Жорстоко, хоча й досить правдиво. Але як сказати своєму чоловікові після майже двадцяти років шлюбу, що кожного разу як він усміхається, то здається, ніби слабує на легку форму розумової відсталості. Відповідь, звісно, проста: ніяк. Та й зовсім не в усмішці річ. У нього чудова усмішка. Джессі здавалося, що саме та усмішка, тепла й доброзичлива, з самого початку переконала її сходити з ним на побачення. Вона була схожа на усмішку її батька, коли той розповідав сімейству всілякі цікаві речі, що трапилися з ним за день, попиваючи перед вечерею свій джин із тоніком.

Але зараз тут була не та усмішка. Зараз то була посмішка – та її версія, яку він наче береже саме для цих випадків. Джессі здогадувалася, що Джералдові, авторові цієї посмішки, вона здається вовчою. Може, піратською. З її боку, проте, коли лежиш тут із піднятими над головою руками, одягнена в самі трусики бікіні, та посмішка здається дурною. Ні… відсталою. Він же, врешті-решт, не якийсь там хвацький авантюрист, як ті, що в чоловічих журналах, над якими він пронидів роки лютих еякуляцій під час самотньої й ожирілої статевої зрілості. Він – юрист із завеликим рожевим обличчям, що розпливається під удовиним мисом, який невблаганно звужується до повної лисини. Просто юрист зі стояком, що відстовбурчується, деформуючи труси. Досить посередньо деформуючи, як на те пішло.