Джессі глянула на останні слова, похитала головою й продовжила набирати текст.Ні, це херня. Я чекала, доки прийде якийсь коп із пакетиком для доказів, подасть його мені й попросить упізнати прикраси всередині — обручки, не сережки. «Ми майже впевнені, що вони ваші, — мав би сказати він, — бо з внутрішнього боку там вигравіювані ваші й чоловіка ініціали, ну і також тому, що ми їх знайшли на підлозі в кабінеті містера Берлінґейма». Я чекала на це, бо якби вони показали мені кільця, я б точно знала, що Опівнічний Візитер нашої Неллі був просто грою уяви Неллі. Я чекала й чекала, але цього не сталося. Зрештою перед першою операцією на руці я розповіла Брендонові про те, як мені здавалося, що я в будинку не сама, принаймні якийсь час. Сказала, що це могла бути уява, така ймовірність є, але в ті моменти це здавалося дуже реальним. Я нічого не сказала про загублені кільця, але про слід і сережку розповіла. Про сережку, мабуть, правильніше сказати пробелькотіла
, і, мабуть, розумію чому: вона виражала все, про що я не наважувалася говорити, навіть із Брендоном. Розумієш? Увесь час, що я це розповідала, постійно вживала слова на кшталт «І тоді я подумала, що побачила» або «Я була майже впевнена в цьому». Я мусила розповісти йому, розповісти хоч комусь, бо страх роз’їдав мене зсередини, ніби кислота, але я всіма можливими способами намагалася показати, що не плутаю суб’єктивні відчуття та об’єктивну реальність. Понад усе я намагалася приховати від нього, наскільки досі налякана. Бо не хотіла, щоб він думав, наче я здуріла. Якби думав, що я трохи істеричка, — нехай, таку ціну я готова заплатити, щоб знову не лишитися наодинці з гидкою таємницею, як те, що зі мною зробив батько під час затемнення, але понад усе я не хотіла, щоб він подумав, наче я помішана. Не хотіла, щоб навіть розглядав таку ймовірність. Брендон узяв мене за руку, погладив її й сказав, що розуміє таку думку. Сказав, що в таких умовах це, мабуть, типово. А тоді додав, що важливо пам’ятати: все це не реальніше, ніж душ, який ми з Джералдом прийняли після нашої спортивної садо-мазо метушні в ліжку. Поліція обійшла весь будинок, і якби там був ще хтось, вони б точно знайшли якісь докази, які це підтверджують. Те, що будинок невдовзі перед цим ретельно помили й відчистили перед холодним сезоном, лише підтверджує цю думку. — Може, вони й знайшли якісь докази, — сказала я. — Може, якийсь коп собі ту сережку просто в кишеню сховав. — У світі, звісно, багато копів, у яких до такого руки чухаються, — відповів Брендон, — але мені важко повірити, що навіть якийсь тупак ризикуватиме кар’єрою заради сережки без пари. Мені було б легше повірити, що дядько, про якого ти розповідаєш, повернувся пізніше в будинок і сам забрав. — Так! — погодилася я. — Це ж можливо, правда? Він почав хитати головою, але врешті знизав плечима. — Усе можливо, зокрема промах або людський фактор з боку поліцейських, але… — Він замовк, узяв мою ліву долоню й подивився на мене з власним варіантом виразу нідерландського дядька[80]. — Багато твоїх думок мають в основі ідею, ніби ті поліцейські зробили в будинку все абияк і сказали, що все окей. Але так не було. Якби була залучена ще якась третя сторона, висока ймовірність, що поліція знайшла б докази цього. А якби такі докази були, я б знав. — Звідки? — запитала я. — Бо через таке ти б опинилася в дуже неприємній ситуації. У такій, що поліцейські перестали б гратися в хороших хлопців і почали зачитувати тобі «міранду»[81]. — Не розумію, про що ти, — сказала я, але почала вловлювати. Так, Рут. Джералд був трохи помішаний на страхуванні, і агенти трьох різних компаній повідомили мене, що свій період офіційної скорботи — ну і ще чимало років опісля — я проведу в комфорті. — Джон Гаррелсон в Оґасті провів дуже ретельний, дуже детальний розтин твого чоловіка, — сказав Брендон. — Згідно з його звітом, Джералд помер унаслідок того, що судові медики називають «чистим серцевим нападом», тобто інфарктом, не ускладненим якимсь отруєнням, перенапруженням чи серйозною фізичною травмою. — Він збирався продовжувати, бо перейшов у лекторський режим, але побачив щось у мене на обличчі й спинився. — Джессі? Що таке? — Нічого, — відповіла я. — Та ні, не нічого. На тебе важко дивитися. Судома? Зрештою мені вдалося переконати його, що зі мною все гаразд, і на той момент майже так і було. Мабуть, Рут, ти розумієш, про що я думала, бо вже згадувала про це в листі раніше: подвійний удар, якого я завдала Джералдові, коли він не хотів робити те, що слід, і відпустити мене. Один у живіт, один у фаберже. Я думала, як добре, що сказала, мовляв, секс у нас був жорсткий, — це пояснило синці. Та й мені здається, якщо вони й були, то малі, бо серцевий напад настав одразу після ударів і зупинив процес крововиливу. Це, звісно, веде до ще одного питання: чи я спричинила той серцевий напад? Жоден із медичних довідників, з якими я звірялася, не дав повноцінної відповіді на це запитання, але будьмо відвертими: мабуть, я також доклалась. І все одно, повністю брати на себе провину я відмовляюся. Він мав зайву вагу, забагато випивав і димів як паротяг. Інфаркт був близько, якщо не того дня, то наступного тижня чи місяця. Я вважаю, Рут, що диявол лише обмежений час грає тобі на скрипці. Якщо в тебе думка інша, щиро бажаю тобі скрутити її в дрібну кульку й запхати туди, куди не заглядає сонце. Уже так склалося, що я здобула право вірити в те, в що хочу вірити, принаймні в цьому. Особливо в цьому. — Якщо я виглядаю так, наче дверну ручку ковтнула, — сказала я Брендонові, — це я намагаюся звикнути до думки, що хтось вважає, ніби я вбила Джералда, щоб отримати страховку. Він ще трохи похитав головою, весь час серйозно дивлячись на мене. — Вони зовсім так не думають. Гаррелсон каже, що серцевий напад у Джералда стався, ймовірно, через сексуальне збудження, і поліція штату приймає цей висновок, бо Джон Гаррелсон, мабуть, найкращий спеціаліст у галузі. Ну є хіба парочка циніків, які думають, ніби ти спіймала Саломію й навмисне його до цього довела. — А ти? — запитала я. Я думала, що можу шокувати його такою прямолінійністю, і частково мені було цікаво, як же виглядає шокований Брендон Мілерон, але я могла б і подумати трохи довше. Він лише всміхнувся. — Чи думаю я, що тобі вистачило уяви побачити можливість зірвати Джералдів термостат, але не вистачило, щоб зрозуміти, що в результаті лежатимеш і вмиратимеш прикутою до ліжка? Ні. Чого б це не коштувало, Джесс, я думаю, все відбулося саме так, як ти мені розповіла. Можна щось чесно сказати? Настала моя черга всміхнутися. — А інакше й не треба. — Добре. Я працював із Джералдом і добре з ним ладив, але багато людей у фірмі його недолюблювали. Він був просто найбільший у світі фанатик контролю. Мені взагалі не дивно, що від думки про секс із прикутою до ліжка жінкою у нього всі лампочки загорялися. Коли він це сказав, я швидко глянула на нього. Була ніч, світилося лише бра біля ліжка, тому він сидів у тіні, що прикривала його від плеча й вище, але була майже певна, що Брендон Мілерон, молода юридична акула, у якої всі кар’єрні щаблі попереду, зашарівся. — Я тебе образив, вибач, — раптом присоромленим тоном промовив він. Я ледь не розсміялася. Це було б негарно, але в ту мить голос його звучав так, наче йому вісімнадцять років і він щойно закінчив підготовчі курси для вступу в університет. — Не образив, Брендоне, — сказала я. — Добре. Мене це влаштовує. Але все одно робота поліції — принаймні розглянути можливість брудних ігор, зважити думку про те, що ти могла піти на крок далі, ніж просто сподіватися, що у твого чоловіка станеться штука, відома у цій сфері як «секс-інфаркт». — Та я навіть не припускала, що в нього проблеми з серцем! — сказала я. — Очевидно, страховики також. Якби знали, то нізащо б не підписали ті документи, правда ж? — Ті компанії страхують будь-кого, хто готовий заплатити достатню суму, — відповів Брендон, — а Джералдові брокери ж не бачили, як він палить одну за одною і заливає це алкоголем. А ти бачила. Відкидаючи всі заперечення, ти мала б знати, що інфаркт уже в ньому зачаївся і просто чекає свого часу. І копи це також знають. От вони й кажуть: «А якщо вона запросила якогось друга на озеро й не сказала чоловікові? І от цей друг у найправильніший час для неї та найгірший час для нього вискочив із шафи й заверещав нісенітниці?» Якби в копів були хоч якісь докази, що таке могло статися, ти була б по вуха в гімні, Джессі. Бо в певних умовах свідоме викрикання нісенітниць може вважатися вбивством з обтяжувальними обставинами. Те, що ти два дні пробула в наручниках і ледь не оббілувала собі руку, щоб звільнитися, свідчить категорично проти ідеї зі спільником, проте в іншому разі сам факт присутності наручників робить наявність спільника правдоподібною для… ну, скажімо так, для поліцейських із певним типом мислення. Я вражено вирячилася на нього. Почувалася, ніби щойно усвідомила, що витанцьовую на краю провалля. До того моменту, коли я дивилася на затінені риси й вигини Брендонового обличчя поза межами кола світла з бра, думка про те, що поліція може вважати, ніби я вбила Джералда, стріляла мені, може, кілька разів, наче кепський жарт. Дякувати Богові, Рут, що я жодного разу про це не пожартувала з копами! — Розумієш, чому мудріше не згадувати ідею, наче в будинку ще хтось був? — сказав Брендон. — Так, — сказала я. — Не рухай пса — не гавкатиме, так? Тільки-но я це сказала, у голові виникла картинка, як той сраний псяра тягне Джералда по підлозі за плече — я от просто бачила шмат шкіри, що відірвався й звисав собаці з морди. Між іншим, того бідосю через кілька днів закатрупили — він облаштував собі лігво під човновим сараєм Лаґланів, десь за пів милі вздовж берега. Відніс собі туди непоганий кавалок Джералда, тож, мабуть, повертався по нього ще як мінімум раз після того, як я відлякала його клаксоном і фарами. Його застрелили. На ньому була бронзова підвіска — на жаль, не така, через яку гицлі можуть відстежити власника й вломити йому пизди, — на якій кличка: Принц. Ні, ну ти уявляєш, Принц? Коли прийшов констебль Тіґарден і сказав, що його вбили, я втішилася. Я не звинувачую собаку за скоєне — тварина була в не набагато кращому стані, ніж я, — але я втішилася тоді й рада тепер. Та це все відхилення від теми — я розповідала про розмову з Брендоном після того, як сказала йому, що в будинку міг хтось бути. Він якомога наполегливіше погодився, що краще не рухати сплячих псів. Думаю, з цим я могла б жити далі — неабияке полегшення розповісти про це принаймні одній людині, — але все одно я була не зовсім готова забути. — Мене переконав телефон, — сказала я йому. — Коли я вибралася з наручників і спробувала подзвонити, апарат мовчав, як той Ейб Лінкольн. Тільки-но я це усвідомила, то була впевнена, що мала рацію: там таки був якийсь мужик, і в певний момент він обрізав телефонний кабель, що вів від дороги. Саме через це я й піддала газу і кинулася з будинку до «мерседеса». Брендоне, ти навіть не уявляєш, що таке страх, доки не усвідомлюєш, що ти посеред лісу, а десь поруч бродить непрошений гість. Брендон усміхнувся, але, боюся, цього разу усмішка була не така переможна. Це така усмішка, яка, здається, у всіх чоловіків на обличчі з’являється, коли вони думають, наскільки ж жінки дурні і що насправді треба законом заборонити їм гуляти без наглядачів. — Ти дійшла висновку, що телефонний кабель обрізали, після того як перевірила один телефон — у спальні — і виявила, що він не працює. Так? Сталося не зовсім це, і я не зовсім так подумала, але кивнула — частково тому, що це здавалося простішим рішенням, але найбільше тому, що нема особливого толку розмовляти з чоловіком, у якого такий вираз обличчя. Він ніби промовляє: «Жінки! І жити з ними неможливо, і застрелити шкода!» Якщо ти не змінилася зовсім, Рут, упевнена, ти знаєш, про що я кажу, і розумієш, що все, чого мені в той момент хотілося, — це закінчити розмову. — Він просто був відключений, оце й усе, — сказав Брендон. На той час він уже говорив як Містер Роджерс[82], який пояснює, що іноді, безумовно, здається, наче під ліжком живе монстр, але, любі хлопчики й дівчатка, насправді його там немає. — Джералд витягнув роз’єм зі стіни. Він, напевно, не хотів, щоб під час відгулу — не кажучи вже про невеличкий сеанс фантазійного бондажу — його відривали дзвінками з офісу. Також він відключив телефон у коридорі, але кухонний пропустив, тому той нормально працював. Усе це я прочитав у поліцейських звітах. І тут до мене дійшло, Рут. Я раптом зрозуміла, що всі вони, всі чоловіки, які розслідують те, що сталося на озері, зробили певні припущення стосовно того, як я розібралася з ситуацією та чому вчинила так, а не інакше. Більшість із цього спрацювало мені на користь і точно все спростило, але все одно було дещо нестерпне й трішки моторошне в усвідомленні, що більшість із них зробили висновки не з того, що я сказала, чи якихось знайдених у будинку доказів, а просто з того факту, що я жінка, а жінки можуть поводитися лише певними очікуваними способами. Якщо подивитися на це під таким кутом, то зовсім немає різниці між Брендоном Мілероном у його вишуканому костюмі-трійці і старим констеблем Тіґарденом у блакитних джинсах із мішкуватим сідалом та червоних, наче пожежна частина, підтяжках. Чоловіки, Рут, досі думають про нас те саме, що й завжди думали, — я в цьому впевнена. Багато з них навчилися казати правильні речі в правильний час, але, як говорила моя мама: «Навіть людожер може навчитися розповідати Символ Віри». І знаєш що? Брендон Мілерон захоплюється мною, а також тим, як я повелася після того, як Джералд відкинувся. Так, саме так. Я раз за разом помічала це в нього на обличчі, і якщо він, як завжди, заскочить сьогодні ввечері, то я впевнена, що знову побачу той вираз. Брендон думає, що я офігенно впоралася, що я офігенно смілива… як на жінку. Узагалі, думаю, до моменту, коли я вперше розповіла про свого гіпотетичного гостя, він ніби як вирішив, що в схожій ситуації вчинив би так само… якби, крім усього іншого, ще й мав гарячку. Думаю, більшість чоловіків думають, що більшість жінок так мислять: наче адвокати з малярією. Це точно пояснює значну частину їхньої поведінки, правда ж? Я говорю про поблажливість — чоловіків стосовно жінок, — але також маю на увазі дещо безумно значніше й безумно страшніше. Бачиш, він не зрозумів, і тут узагалі не йдеться про різницю між статями. Це таке прокляття буття людиною і найточніший доказ того, що ми всі насправді одинокі. Рут, у тому будинку сталися страшні речі, і я донедавна й не знала, наскільки страшні, а він цього не зрозумів. Я розповіла йому те, що розповіла, щоб не дати тому жаху зжерти мене живцем, а він покивав, поусміхався, поспівчував, і, думаю, це зрештою таки вийшло на добре, але з них усіх він був найкращий і все одно зовсім далекий від істини… істини про те, що жах постійно ріс, доки не перетворився на величезний чорний будинок із прокляттями в мене в голові. Він досі там, з відчиненими дверима, запрошує мене повернутися всередину коли заманеться, а мені ніколи не захочеться повернутися, але іноді я все одно ловлю себе на тому, що мене туди тягне, і як тільки роблю крок усередину, двері позаду мене затраскуються й замикаються. Ну, нехай. Мабуть, мені мало б полегшати від думки, що моя інтуїція помилилася щодо телефону, але не полегшало. Бо частково я продовжувала — і досі продовжую — вважати, що телефон у спальні все одно не працював би, навіть якби я заповзла за крісло й підключила його, що кухонний телефон, може, і працював пізніше, але, Богом клянуся, точно не в ту конкретну мить, що там вибір стояв між тим, щоб забратися нафіг від будинку в «мерседесі» або померти від рук того створіння. Брендон нахилився вперед, доки світло від лампи над узголів’ям ліжка не залило йому обличчя, і сказав: — Джессі, у будинку не було ніякого чоловіка, і найкраще, що ти можеш зробити з цією думкою, — викинути її з голови. Я мало не розповіла йому про загублені персні, але на той час уже змучилась і рука почала сильно боліти, тож не стала. Після того як він пішов, я ще довго не могла заснути — тієї ночі навіть болегамівна пігулка не допомогла. Я думала про операцію з пересадки шкіри, що мала відбутися наступного дня, але, мабуть, не стільки саме про це. Здебільшого думала про свої кільця та слід, який бачила лише я одна, і чи не повернувся раптом він — воно, — щоб усунути сліди. І зрештою, перш ніж заснути, я таки вирішила, що не було ніякого сліду і сережки не було. Що якийсь коп помітив мої персні на підлозі кабінету біля книжкової шафи й просто забрав їх собі. «Напевно, вони зараз на вітрині якогось льюїстонського ломбарду», — подумала я. Від цього я, певно, мала б розізлитись, але ні. Я почувалася так само, як того ранку, коли прокинулася за кермом «мерседеса», — сповнена неймовірного відчуття миру й благодаті. Жодного чужинця, жодного чужинця, жодного чужинця не було. Просто якийсь хаповитий коп крадькома озирнувся через плече, щоб перевірити, чи все чисто, а тоді хвать, крадь, і в кишеню. Що стосується самих перснів, мені тоді було однаково, що з ними сталось, і тепер також цим не переймаюся. За останні кілька місяців я дедалі більше переконуюся, що єдине, для чого чоловік одягає тобі на палець те кільце, — те, що закон уже не дозволяє почепити тобі його на ніс. Але менше з тим, ранок уже переріс у день, який теж швиденько минає, і зараз не час обговорювати жіночі проблеми. Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера.
