Джералдова гра

Собака, що колись був Принцом маленької Кетрін Сатлін, переводив погляд із суки-господаря на м’ясо, з м’яса на суку-господаря, тоді на м’ясо. Він дійшов до рішення, яке батько Кетрін назвав би компромісом. Собака схилився вперед, закотивши очі вгору, щоб водночас уважно спостерігати за Джессі, і вкусив відірваний шмат сухожилля, жиру й хрящів, що колись був правим біцепсом Джералда Берлінґейма. З гарчанням смикнув назад. Джералдова права рука піднялася, в’ялі пальці ніби вказували крізь східне вікно на «мерседес» на доріжці.

— Досить! — вереснула Джессі. Зранений голос тепер частіше зривався на вищі регістри, на яких крики перетворювалися на придихний фальцетний шепіт. — Тобі мало? Лиши його!

Дворняга не зважав. Він гарячково заметляв головою, як уже часто робив, бавлячись із Кеті Сатлін у перетягування якоюсь зі своїх гумових іграшок. Проте це була не гра. З натруджених щелеп собаки злітали грудки піни, поки він здирав м’ясо просто з кістки. Джералдова доглянута долоня шалено хилиталася в повітрі. Тепер він скидався на диригента, що закликає музикантів підхопити його темп.

Джессі знову почула той глухий звук прокашлювання й раптом зрозуміла, що зараз виблює.

«Ні, Джессі! — То був голос Рут, дуже стривожений. — Ні, у жодному разі! Той запах може привести його до тебе… привабити до тебе!»

Обличчя Джессі скривилося в напруженій гримасі, вона силкувалася взяти під контроль клубок у горлі. Знову пролунав рваний звук, і вона побачила собаку лише мигцем — передні лапи міцно впиралися в підлогу, і здавалося, він тримає в зубах край широкої темної смуги з гуми кольору прокладки від слоїка «Болл», — перш ніж знову заплющила очі. Джессі спробувала затулити обличчя долонями, через паніку тимчасово забуваючи, що прикута. Брязнувши ланцюгами, долоні спинилися як мінімум фути за два одна від одної. Джессі застогнала. То був звук, що виходив за межі відчаю прямо в безнадію. Звук поразки.

Вона знову почула той мокрий сопливий розрив. Він завершився ще одним цмоканням, наче від гучного й радісного поцілунку. Очей Джессі не розплющувала.

Собака почав задкувати до вхідних дверей, не відриваючи погляду від суки-господаря на ліжку. У щелепах висів великий лискучий шмат Джералда Берлінґейма. Якщо господиня на ліжку збирається відібрати цей смаколик, їй доведеться діяти негайно. Собака не міг мислити — принаймні так, як люди розуміють це слово, — але складна мережа інстинктів слугувала дієвою альтернативою мисленню, і пес розумів: те, що він учинив — і вчинить далі, — запускає певне прокляття. Але він уже довгий час голодний. Його залишив у лісах чоловік, що поїхав геть, насвистуючи мелодію з «Народженої вільною», і тепер він вмирає з голоду. Якщо сука-господар спробує зараз відібрати в нього їжу, він боротиметься.

Пес іще раз востаннє зиркнув на неї, побачив, що сука-господар не збирається злазити з ліжка, і обернувся. Він поніс м’ясо до входу й опустив, міцно втримуючи його лапами. Подув вітер, спочатку прочинив двері, тоді грюкнув ними. Собака швидко глипнув у тому напрямку й своїм собачим не зовсім мисленням упевнився, що може прочинити двері мордою і швидко втекти, якщо виникне потреба. Подбавши про цей останній пункт, він узявся їсти.

9

Потяг виблювати минав повільно, проте таки минув. Джессі лежала на спині, міцно зімкнувши очі, і починала вже по-справжньому відчувати болючу пульсацію в плечах. Вона підходила повільними перистальтичними хвилями, і Джессі з відчаєм припускала, що це лише початок.

«Я хочу заснути», — подумала вона.

То знову був дитячий голос. Тепер шокований і переляканий. Його зовсім не цікавить логіка, він не терпить жодних «можу» чи «не можу».

«Я майже заснула, коли прийшов той поганий пес, і все, чого я тепер хочу, — заснути».

Джессі всім серцем співчувала цьому голосу. Єдина проблема, що вона більше не відчувала сонливості. Вона щойно спостерігала, як собака відриває шматок тіла її чоловіка, тому жодної сонливості не залишилося.

Зате була спрага.

Джессі розплющила очі й перш за все побачила Джералда, що лежав у власному відображенні на до блиску відполірованій підлозі спальні, наче якась гротескна людина-атол. Очі його були розкриті, ошаліло втуплені в стелю, проте окуляри тепер перекосилися, одна дужка стирчала у вусі, а не йшла понад ним. Голова похилилася під таким різким кутом, що пухка ліва щока лежала ледь не на плечі. Між правими плечем і ліктем не було нічого, окрім темно-червоної усмішки з рваними краями.

— Господи Боже, — бурмотнула Джессі.