Джури і Кудлатик

Кепсько, що Грицик нічого не пам’ятає з першої нашої зустрічі. Але йому в пам’ятку була кожна дрібниця з того, як ми велися в цьому, нашому з ним, житті. І як я спочатку смішно перевалювався з боку на бік, коли був геть малий, і як злякався першого снігу, і як тепер ми удвох ганяємо до школи. Про все це він написав у своєму ноутбуку. А ще написав про те, як пані Малюшка щодня зносила йому по яйцю, а баба Маруська привчала робити уроки.

А потім Грицик виходив у двір, всідався на лавиці під горіхом і читав усе нам.

Так було й сьогодні. Ми слухали його, затамувавши подих. Я всівся біля його ніг, баба Маруська перестала облизувати свій хвіст, а пані Малюшка навіть забула про кубло, яке щойно поглиблювала край доріжки. Ні, таки Письменник мав рацію, коли радив вести щоденник! Виявляється, немає нічого приємнішого, ніж чути про те, який ти гарний. Навіть коли й сам не віриш у це.

Нарешті Грицик закрив ноутбука, з якого читав нам про нас, і підвів очі:

— Здається, я нікого не пропустив. Ну, що скажете?

Це він запитав уже за звичкою, бо й сам добре знав, що ми йому нічого такого сказати не можемо, адже не вміємо розмовляти людською мовою. Та ми й не збиралися нічого йому казати. Лише зиркали одне на одного і думали: он, виявляється, які гарні істоти живуть поруч зі мною!

Зненацька баба Маруська озвалася:

— Няв! Ти забув про Довгокрила!

Звісно, Грицик не зрозумів, про що саме вона каже. Та все ж запитав:

— Ти чимось невдоволена?

У відповідь баба задерла вуса догори і подивилася у небо — туди, де у високості бігли швидкі хмари. Зазвичай поміж ними кружляв орел.

Це був якийсь дивний орел. Майже щоранку з’являвся він у небі над Воронівкою, робив кілька кіл і знову кудись відлітав. Інколи він шугав до землі і пролітав майже над самісіньким нашим подвір’ям. Мені навіть здавалося, що він збирається у нас сісти. Проте орел різко шугав угору і знову розчинявся у високості.

— Няв! — повторила баба. — Няв!

Грицик теж задер голову догори. Тоді ляснув себе по лобі і вигукнув:

— Ой, я ж зовсім забув про нього! Розумієш, Кудлатику, — повернувся він до мене, — у нас жив колись Довгокрил!

— Який ще Довгокрил? — не зрозумів я.

— Он той, що зараз над нами кружляє, — муркнула баба.

Орел ніби відчув, що ми розмовляємо про нього. Він дужо змахнув крильми, і з височіні долинув його клекіт.

— Він що, знає вас?

— Ще б пак, — запишалася баба. — Тому й надлітає сюди майже щодня, аби подякувати за своє спасіння. І вже потім летить у своїх справах. Але давай краще послухаємо, що каже Грицик.

А Грицик розповідав таке, що я тільки вухами ляпав. Виявляється, позаминулої осені один із воронівських мисливців подався якось на полювання. Блукав він майже цілий день, але так нічого й не вполював. Хотів уже повертатися додому, аж тут із-за могили просто на нього вихопився орел із зайцем у пазурах. Орел часто-часто змахував крильми, але піднімався повільно — мабуть, заєць для нього був заважким. Мисливець і подумати не встиг, як руки самі вхопилися за рушницю, око прицілилося, палець смикнув за гачок — і орел, незграбно махаючи одним крилом, упав на землю. Мисливець підібрав зайця і лише тоді збагнув, що вчинив зле. Адже в наших степах орлів лишилося дуже мало, і підбити бодай одного з них вважалося великим гріхом.

На щастя, орел виявився живим. Тож мисливець накинув йому на голову свою куртку, аби той не міг застосувати свій страшний дзьоб, і засунув його в мішок. Тоді причепив зайця до пояса — так, наче це він уполював його, — і приніс орла до Грицикового тата…

— Наш хазяїн лікує корів, — кукурікнув Гребінчик, що випірнув із городу. — І загалом усіляку живність.

— Ніби ми без тебе цього не знали, — ущипливо муркнула баба. — Мовчав би вже.

Гребінчик образився і знову подався в город. А Грицик зітхнув і признався:

— От тільки жаль, Кудлатику, що я не побачив, як вони його лікували. Я тоді з хлопцями у футбол грав.

— Зате бачила я, — муркнула баба. В її рудих очах промайнув захват. — Я й повірити не могла, що хтось здатен на щось подібне! Наш Довгокрил так клекотів і борсався, так відбивався кігтями, що хазяїн із мисливцем не знали, як і підступитися до нього. А якби ще й дзьоб йому був вільний! — баба збуджено передихнула. — А що вже він виробляв своїм крилом! Стільці від нього розліталися, мов пір’я. А коли навмання влупив ним у мисливця, той ледь утримався на ногах!

А от інше крило у Довгокрила виявилося прострелене. Хазяїн скріпив його двома дощечками і забинтував, аби воно не зрослося криво. Здорове ж крило прив’язав до тіла, щоб не дуже ним розмахував, і посадив Довгокрила на кухні під стіл…

— Я під ним курчат висиджую, — нагадала про себе Малюшка. — Там ніхто не заважає мені висиджувати дітей.

— Ага, — згодилася баба Маруська. — Там клейонка дістає майже до підлоги.

— Я побачив тільки, що він лежить під столом і навіть не ворушиться, — продовжував Грицик, не слухаючи бабу. — Я, Кудлатику, було подумав, що він уже неживий.