ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Бекир згадав сон: вагу Золотої Колиски, коли страшний чоловік вдарив

нею одержиму дівчинку. Але вголос промовив:

— Думаю, я вже можу прочитати ваші думки. — Бекир підняв голову й

вдоволено відзначив, як сіпнулися брови старого. — Ви сподіваєтеся, що в мені

прокинулися такі ж здібності, як у Чорної Корови, або ще більш руйнівні. Попри

все, що ви мені розказали, ви досі прагнете знайти Золоту Колиску, бо й вам

набридло сидіти в цих печерах. Ви хочете вийти на поверхню з найпотужнішою

зброєю Дешту й своєю Армією потвор. Так?

— Ти розумний, Бекире. Ти міг би стати моїм генералом. Разом ми могли б

відбити твою Ма в Старших Братів.

— Отже, вона таки жива! — Бекир ледь не підстрибнув.

— Боюся, ми цього напевно не дізнаємося. Тепер твій дім тут. — Кемаль-шейх кинув до рота дрібку юшану й підвівся.

— Ви не зможете тримати мене в цій келії вічно! Так я точно ніколи не

дізнаюся, який дар отримав від суєру. Чорна Корова змогла опанувати вогонь

тільки тоді, коли ми з нею поговорили.

Але все було марно. Шаман вийшов і зачинив за собою двері, у замку

повернувся ключ. Бекир обхопив голову руками. Він випив суєр і отримав

бажані відповіді, але це було ще гірше, ніж невідомість. Ма жива, але вона в

руках тих, кого так довго ненавиділа. А він — глибоко під землею без жодного

шансу вибратися.

***

Джаніке-ханум мала рацію: Кемаль-шейх таки його випустив. Наступного

дня, коли Бекир без будь-якої надії буцнув двері, вони зі скрипом відчинилися.

Кемаль-шейха в печерах не було. Надворі до Бекира причепився обпечений

Карасевда. Він не підходив близько, але й не ховався, наче говорив: «Утекти з

Кара-Тобе неможливо».

Бекир повернув до Джаніке-ханум, мимоволі втягуючи в груди солодке

вологе повітря. Пахло травою, квітами, перестиглими плодами й тваринами в

загонах. У задумі він зірвав червоний листок із дерева з жовтими плодами, що

так сподобалися Чорній Корові. Листочок нагадував серце й пахнув так само, як

і жовтогарячі фрукти. Бекир поклав його до кишені й подумав, що Кара-Тобе

могло прогодувати набагато більше, ніж зараз. Він подумав про дім і солону

бору на сніданок, про обід та вечерю. Ті, хто вижив, після загибелі Ак-Шеїх

могли б знайти прихисток тут, і однаково всім би вистачило їжі. Він досі

сподівався, що хтось вижив.

Бекир трусонув головою, відганяючи спокусливі думки, обійшов будинок

Джаніке-ханум і попрямував до вигону тулпарів. Він сподівався, що обпечений

не запитає про його маршрут. Карасевда прискорив крок.

— Я шукаю друзів, — ще з дороги прокричав Бекир.

На його щастя, Болбочан був у таборі армійців. Поряд стояв Шипохвіст, як

звали слизького засоленого з шипом морського кота на голові, і Сейдамет —

армієць із залізною короною, що росла з голови. Інші прилагоджували до тварин

великі дорожні мішки. Були тут і новонавернені буюки.

— Дивіться, хто йде! Ми завтра вирушаємо. Думав, уже й не побачимося.

Що тобі подарувала Вода Життя, солодке м’ясо? — Болбочан підняв руку у

вітальному жесті й широко, на всі зуби, усміхнувся. У серці Бекира запалала

надія.—Покинічого.

— Хм. А селищем повзуть чутки, немов твоя подруга перетворилася на

ходячу атеш-траву. Ти ні?

Бекир заперечно похитав головою.

— Бум — і все палає. От би побачити, але Джаніке-ханум до неї нікого не

пускає, навіть мене. — Бей Армії потвор підморгнув здоровим оком.

— Навіть вас? — не зрозумів Бекир.

Болбочан подивився на Бекира, потім на обпеченого й відштовхнув хлопця

вбік. Сейдамет і Шипохвіст, наче за командою, загородили їх від підручного

Кемаля-шейха.

— Узагалі тут не дозволяється, щоб місцева жінка з чужим чоловіком… —

Болбочан нахилився до Бекира. — У Кемаля-шейха якась своя ідея чистоти крові.

А вона щось казала про мене? Твої ж у неї живуть?

— Та-ак, — невпевнено протягнув Бекир. — Я б вам розказав, але без

нього.— Розумне солодке м’ясо. Пішли прогуляємося. А ти, Карасевдо, можеш

наглянути за моїми хлопцями. Вони якраз вантажать дари Кара-Тобе. Щоб не

схопили зайвого.

— Дари? Данина! — пхикнув обпечений.

— Це гниле м'ясо, Карасевда, витяг жереб. Але засцяв до нас приєднатися і

став рабом Кемаля-шейха. Старий таке любить, — сказав армієць, коли вони

відішли подалі. Говорячи про

Джаніке-ханум та кепкуючи з дивних звичаїв Кара-Тобе, вони підійшли до

прямовисної скелі за пасовищем тулпарів. На відміну від інших стін Кара-Тобе, вона здавалася майже рівною й неприступною. Яскраві клаптики та фрукти, залишені на камінцях, свідчили про межу селища. Це був священний удж.

Кордон між цивілізацією й безкінечними темними коридорами — розколинами в

крихкій породі. Саме в них за спроби втечі знайшли Тимура-кертіна.

— Коли ви затягли нас сюди, то знали, що назад дороги не буде? Кемаль-шейх хоче, щоб ми залишилися.

— Його можна зрозуміти. Ви незмінені. На таких, як ви, Вода Життя діє

по-особливому. За дар, що дістався Чорній Корові, кожен армієць заплатив би

половиною життя. — Болбочан витер пальці об одяг. Тепер він говорив серйозно, наче забув жарти про Джаніке-ханум. «А може, теж їх використав як привід без

зайвих вух поговорити», — подумав Бекир.

— Ви мали мене попередити. — Бекир збирався говорити інше, але слова

так і лізли назовні.