ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Бекир подумав, що той хотів помочитися, але замість цього Болбочан підкинув у

повітря жменю пилу. Її підхопив легенький вітер. Раптом залізновусий набрав

повні легені повітря і заспівав:

Гей-гей, бинбашкорай,

Степами вольними гуляй.

Літай-літай, мети не май,

До мене, серце, завітай.

Двоє інших армійців підхопили пісню. На подив Бекира, Ніязі теж знав

слова. Болбочан підняв свисток, яким уже відкривав вхід до Кара-Тобе, і видав

короткий лункий звук. І сталося майже диво. «Маленький друг» приніс до його

ніг темний м’яч. Болбочан нахилився й підняв перекотиполе.

— Порожній, — п’яно посміхнувся бей і відкинув кущ.

Хтось із людей Саші Бідного захоплено засвистів, наче побачив фокус.

Нарешті чоловіки вклалися. Бекир ліг подалі від друзів, але, вже майже

засинаючи, відчув, як поряд тихенько вмостився Ніязі, а з іншого боку — Чорна

Корова.

***

Бекир прокинувся в холодному поті. Йому знову наснилася демониця з

Кара-Меркит. Уві сні вона мала зашиті очі та рота й мучила Повноважного.

Бекир сторожко озирнувся в темряві, пригадуючи, де перебуває.

Від вогню залишилося саме вугілля. У тьмяних сутінках важко було

розібрати, де хто спав, але він зрозумів, що його розбудило — шепіт, що лунав із

берегів каналу, просто над ним. Бекир обережно видерся схилом, щоб його не

побачили згори, і впізнав акинджиїв. Болбочан тримав перекотиполе. Уже перші

слова свідчили, що напередодні, влаштовуючи п’яну виставу, він збрехав: кущ

таки приніс послання.

— Сахан Трошки атакував Матір Вітрів, — озвучив Болбочан зміст

записки.

— У нього свій джихад. Белокун забрав дочку Сахана Трошки, — стенув

плечима й сплюнув собі під ноги слиз Шипохвіст.

— Ми маємо до нього приєднатися. Звідси лише два фарсахи до Шейх-Елі,

— гаряче прошепотів Сейдамет.

Бекир вирячив очі. Чому ж на вечері Сейдамет його не підтримав, а

дозволив Болбочану укласти угоду із Сашею Бідним?

— Нас лише троє, а скільки там у Сахана Трошки — лише Бог Спалахів

знає. Замало, щоб атакувати Матір Вітрів, — прошипів Шипохвіст. — Треба йти

на Раду юртів. І не подобається мені цей Саша Бідний. Смердить від нього, як

від свіжого кізяка. Звідки він знав про Раду юртів? Здасть нас Старшим Братам, пропадемо ні за цапову душу.

На мить запанувала тиша. Болбочан закрутив вуса, роздумуючи над

відповіддю. У Бекира від надії пересохло в горлі. А раптом вони передумають і

погодяться напасти на Матір Вітрів, щоб відбити Ма?

— Бекир правий: зараз хороша нагода, щоб зняти з неба залізну бляшанку

Старших Братів, — підтвердив його сподівання Болбочан. — Белокун спускався

в Дешт. Коли востаннє з ним таке було? Щось нечисто. Бог Спалахів нервує.

Але коли Бекир уже готувався святкувати перемогу, Болбочан додав:

— Але й ти маєш рацію, Шипохвосте: ми троє і Сахан Трошки — замало.

Самогубство. Маємо йти на Раду.

— А як же хлопець? — Сейдамет зрозумів, що двох не переконає.

Бекир ухопився за висохле бадилля і ще трохи підповз, щоб краще почути

відповідь. Вирішувалася його доля. Він знав, що мусить піти до Матері Вітрів,

— це був єдиний шанс знову побачити Ма, почути її правду, але навіть собі він

не зізнавався, як сильно йому хотілося приєднатися до армійців і прийти до

Станції Старших Братів зі зброєю, а не як куюн на мотузці.

— Якщо в ньому є дар Води Життя — виживе, як ні — ми за нього

помолимося, — сухо відказав Болбочан. — Дівчинка та її вогонь — от усе, що

нам потрібно.

І це справді було все. У Бекира не залишилося надії.

— А якщо Саша Бідний запідозрить, який дар вона має… — почав

Сейдамет і обірвав фразу на півслові.

Під ногами Бекира осипалася земля. Армійці обернулися на шум і

подивилися просто на схил, за яким сховався хлопець. Він затамував дихання і

послав сотню проклять власним рукам. Сухостій, за який він тримався, змінився

від його доторку, як листочок у Кара-Тобе. Сухе галуззя несподівано стало

слизьким і запахло квітами. Ще мить — і він злетів схилом і приземлився на

друзів.—Бекире?—злякано схопився хлопчик-лисеня.

Чорна Корова зойкнула. Вона не прокинулася. Їй, схоже, снився кошмар.

Бекир побачив, що стиснуті в кулаки руки ледь помітно світяться. Не

змовляючись, вони з Ніязі накинули на дівчинку попону. Не вистачало, щоб про

дар Чорної Корови дізнався Саша Бідний. Тоді й він захоче її отримати. Чоловіки

почали прокидатися. Хтось із цікавістю поглянув на дітей. Армійці по черзі

спустилися в улоговину, наче просто ходили до вітру.

— Добре, тату, добре, — шепотіла дівчинка. Рука вирвалася з-під

покривала й потягнула за тумар. — Я не забуду. Я знаю. Так, я знаю. Так, я не

забуду. — Вона зірвала з шиї тумар і затихла.

Бекир обережно вийняв медальйон із її долоні, розвернув і охнув. Чорна

Корова постійно хотіла

показати, що там написано, але вони ніколи не ставилися до того серйозно.

Він передав медальйон Ніязі. Брови хлопчика-лисеняти полізли догори.

— Звідки вона знає ім’я твого батька? — самими губами проказав Ніязі. —

Ти їй казав?

— Звісно, ні, — обурився Бекир.

Справжнє ім’я його батька було їхньою дитячою таємницею. Він

нахилився й обережно поторсав дівчинку за плече. Чорна Корова розплющила

очі, наче тільки цього й чекала.