ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

потрапили в бурю. Ма встигла відкотитися на бік ліжка, тож куля застрягла в

бильці. Руф спробувала перезарядити пістолет, але Ма зреагувала швидше: довгим наростом штовхнула її в живіт, і Руф відлетіла просто в суєрні пагони

Евге. —Відв’яжимене!—крикнула Ма, намагаючисьзвільнити ноги.

Ханум застигла як укопана, переводячи темні очки з Ма на Руф. Нарешті

підхопила спідниці, переступила ноги Руфі і кинулася розв’язувати Ма.

— У якій кімнаті Бекир? Ну? Де він?

Ма підібрала зброю. Від юшану та тривалого лежання її хитало, але біль у

спині став легшим. Вона змогла розправити нарости. Новоутворення потягнули

назад, змінили баланс тіла — Ма довелося схопитися за стіну, щоб не впасти.

Вона з гіркотою подумала, що якби так довго не боролася зі змінами, то вже

давно їх опанувала б. Ханум не зводила очей із Руфі, яка корчилася під дією

суєру.—МимаємодопомогтиБекиру,—спробувала привестиїїдотямиМа.

— Ні-і. Не зараз. Зараз тогірек Діви. — Ханум схопила її за рукав і

потягнула на себе. Станція стабілізувалася. З коридору почулося незвичне

виконання гімну Двобогу, наче його наживо співали члени екіпажу. Ма не було

коли думати про те, що відбувається.

— Ти збожеволіла. Чого ти від мене хочеш?

— Це я, я прино-осити тобі записки. Тоді-і, давно. Це я-а, я давати атеш-траву Анархії, щоб вона-а народи-ила дівчинку з вогнем у руках. Вона внизу. Ти

ма-аєш їй допомогти. Тогірек Діви. За-араз.

Ма сіпнулася, намагаючись звільнитися, і відчула знайомий біль. У її тілі

досі був уламок мемобомби. І він відгукнувся на слова Ханум, наче хотів

звільнитися. От що їй нагадувало обличчя Чорної Корови — Анархію, її сміх, очі, вигин брів. Дівчинка була її дочкою.

— Ти хочеш, щоб я ввійшла в транс? Ні, не тепер. Я мушу звільнити

Бекира. — Ма знову потягнула жінку на себе.

Ханум збожеволіла, але без її допомоги Ма не найде Бекира. Хай що

сталося з Чорною Коровою, трансом не зарадиш. Цієї миті на спину Ханум щось

стрибнуло. Сині крила забили по обличчю старої, а кігті почали рвати плечі. У

скаженому вирі пір’я Ма ледь розгледіла перекошене від люті обличчя Руфі.

Доторки суєрних пагонів Евге змінили її до невпізнаваності. Ма ударила змінену

в лоба руків’ям пістолета й відкинула обважніле тіло до стіни. Руф змаліла. Руки

перетворилися на крила, а ноги — на пташині лапи. Доторк Евге був

неймовірної сили. Ма навіть подумала, чи не варто Руф пристрелити, але в

останню мить зупинилася. Їй ще знадобляться кулі. Лапу Руфі вона прив’язала

до ніжки ліжка й кинулася до пораненої Ханум.

Кіготь Руфі пробив сонну артерію на шиї медичної сестри, і тепер яскраво-червона кров заливала білий халат. Ма нічого не могла зробити. Вона

наблизилася до обличчя Ханум.

— Ти маєш увійти в тогірек Діви. Маєш знати.

Ханум знову схопила її за руку. І цього разу Ма не встигла вчасно

звільнитися. Суєрні пагони Евге, що досі майоріли біля стіни, обережно, наче

весільна хустка, обмотали їхні руки. І Ма відкинуло в темряву. Це був наче один

із кошмарних снів, дарованих юшаном, і водночас вона знала, що все по-справжньому.

Вона впізнала місце. Це було святилище Діви — підвал, де вона

перечікувала бурю з Талавіром. Тільки тепер Ма згадала, що саме в ньому

народила Бекира. Тоді тут теж стояла задуха через свічки й сушене зілля, яким

безперестанку її окурював Азіз-баба. Їй було жарко, шкіру заливав піт, живіт та

поперек ломило від перейм. Азіз-баба обтирав її вологою ганчіркою і шепотів

якісь молитви. Він і зараз був поряд — у тогіреку Діви: перебирав чотки й

беззвучно вимовляв слова. А вона знову народжувала. Ма подивилася на свій

роздутий живіт, на висохле перекошене обличчя старого, спробувала підвестися

і зрозуміла, що не володіє тілом. Та й чи належало воно їй?

Полум’я відбилося в темних окулярах, і вони спалахнули вогнем. Біля

Азіза-баби Ма побачила дивну колиску з дерева, оббиту міддю та золотом. У

кількох місцях червоніли недоречні пластикові зірки. Язики полум’я вихопили

давні візерунки й написи. Від них віяло холодом і смертю, тому Ма захотіла

сховатися, наче колиска прагнула в неї щось забрати. Ма закричала, виштовхуючи із себе дитя. Коли його поклали їй на груди, Ма зрозуміла, що це

не Бекир. Новонароджений був хворим і ледве дихав. І народила його не Ма, а

інша нещасна.

— Віддай мені, Тамаро, віддай, — сказав Азіз-баба й потягнувся до дитини.

Жінка востаннє поглянула на сина й зашепотіла:

— Батько мав би дати тобі ім’я, але він уже не зможе. Тож будь Мамаєм.

Людиною без імені, помстися за мене. — Породілля зірвала з шиї нитку із

золотими бляшками, надягла на сина й передала його Азізу-бабі. — Не віддавай

його генералу, захисти.

То були її останні слова. Тіло, у якому побувала Ма, померло. Звільнена

від плоті, вона змогла побачити значно більше.

Генерал Сєров убив чоловіка своєї онуки лише тому, що той був

кіммеринцем. Жінку прихистив Азіз-баба, але насправді він полював за її

дитиною.

Ма з цікавістю спостерігала за рухами старого. Він обережно прикрив

новонародженого просякнутим кров’ю матері рушником — догмою, виклав