Експедиція «Гондвана»

— Ви що — кепкувати надумали! — вигукнув шеф. — Знову цигани? — перепитав він. — Побійтесь бога — про циганське ревю ви ж писали, а ще раніше — про Сліченка й ансамбль, який його супроводить. Скільки можна! Газета не орган циганського табору, ба навіть театру «Ромен». Нас цікавлять магістральні теми.

І давай! Биту годину читав він нотацію про завдання й обов'язки працівника піонерської преси. Коли красномовство вщухло, йому спало на думку — клин вибивають клином! — кинути мене в гущу життя. Точніше: щоб я поїхав у район і передав репортаж про трудові здобутки юних кролівників.

Вибір припав на Черкащину, містечко Чигирин. Хочеш чи ні, а завдання треба виконувати.

Плач, цигане, сліз не витирай!..

Порваною струною квилили в мені слова старовинного романсу.

— Що, Небабо, вирішив повернути голоблі і перо випробувати на кроликах? Давно пора! — ущипливо кинула дівчина-секретар, простягаючи бланк кореспондентського посвідчення.

— Їхати треба негайно, аби встигнути з матеріалом у наступний номер. Такий наказ Івана Гавриловича, — пояснила і весело додала: — День від'їзду та день прибуття бухгалтерія вважає за один день.

Та мені було не до жартів. Не гаючи часу, я майнув з редакції.

До Чигирина дістатися просто: сів у автобус, і він за кілька годин довезе на місце призначення. Можна й поїздом, з пересадкою в Кам'янці, а далі — попутними машинами. Однак жоден із цих видів транспорту мене не влаштовував.

Сьогодні п'ятниця, а репортаж чекають у номер на вівторок.

Отже, ще три дні. І я подався на пристань.

Літо згасло. На деревах уже багряніло листя. Замість недавнього буйноквіття під вітром шерхотіли пожухлі трави. Вода в озерах та річках мовби поважчала, лежала принишкла й незрушна, стоокою глибиною увібравши в себе високе небо, овид, пустельні береги.

Людей на пристані майже не було. Пароплавами о цій порі взагалі їздять рідко. Тому коли теплохід відчалив, я озирнувся й побачив на палубах поодиноких, здебільшого літніх, із клумаками й корзинами, пасажирів.

Стомлений міською метушнею, я мимохіть прагнув опинитися наодинці. Тут же, на цьому тихоході, мене відразу огорнула тиша, а душу, мов дотик материної руки, ласкаво приколисав Дніпро.

Узвишшями й вибалками розкинулись голі степи. Вони підступили аж до води, злилися з берегом, і вже не відрізнити його колишніх меж.

Піщані відкоси були голомозі, поруділі, як і самі поля. Високим частоколом згуртувались націлені в небо тополі. З-за хмар, мов із шкаралупи, гостродзьобо проклюнувся місяць. За левадами — палили картоплиння та бур'яни — полум'янів, то пригасаючи, то знову спалахуючи, вогонь, і пасма сизого диму переливистими хвилями пливли й танули над водою.

Гіркуватий димок, курява доріг, що її, кваплячись у село, лишила припізніла автомашина. Холод… таїна стемнілої ріки — все таке знайоме й близьке. Потім вечорову тишу розкололо кришталеве: у високості закурликали журавлі. І я воєдино злився з землею. Не було вже ні задушливої друкарні, ані газетярського шаленого буття. Хлопчик-нетяма дивився в небо, безжурно слухав журавлине «курли»…

Так, переповнений спогадами про дитинство, розглядаючи повиті сутінками береги, почувавсь я в самотині на цій малолюдній палубі.

Теплохід рухався повільно. Здавалось, він стоїть, а все довкруг пливе.

Уже десь позаду лишився Ржищів, інші мовчазні пристані. Підсліпкуваті бакени, блимаючи в пітьмі, окреслили вмілілий фарватер, привітно відкрили дорогу кораблю.

Опівночі підійшли до Канева. Почувся м'який поштовх у борт, голоси швартових матросів. Потім, порипуючи, хитнувся забризканий дебаркадер.

Майже всі пасажири-клумачники зійшли, а палуби заповнила молодь. Студентство, веселі хлопці й дівчата, либонь, вирушали на екскурсію, може, їхали кудись на «прорив».

Я незчувся, як ми відчалили. Теплохід тихо відійшов од берега і, підхоплений течією, опинився на середині ріки. Спати мені не хотілося. Одягнувши шкірянку, я вийшов із каюти на місток.

Стояла тиха вереснева ніч. Десь у селах, розсипаних по видолках та крутогір'ях, валували потривожені ненароком собаки. На сусідньому полі, доорюючи загінку, басовито воркотів трактор. Місяць уже пробився крізь пелену хмар. Щедро хлюпнувши на воду полив'яне сяйво, повис над головою, через що тіні покоротшали, перемістились лівобіч. Земля лежала, ніби вінком, обрамлена туманом. Він клубочився, напливав із низин, заступаючи степ, гаї — увесь виднокіл. Лише дніпрове плесо блискотіло, вигравало переливисто. Землі не було видно, та її присутність відчувалася в усьому: в пахощах зів'ялих лугів, гомоні степу.

Земне тяжіння — ми ж бо діти землі! — владарювало над світом, тримало в полоні душу. І все-таки, коли теплохід, затиснутий лещатами туману, плив наосліп, здавалося — казкове й нереальне, — ніби ми в океані.