Елементал

- Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці, - сказав Сіяк. - Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.

- То для чого оце все було?

- Випробування, - сказав він. - Випро бування в реальних умовах.

Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.

- А Русланбек? - спитав я.

- А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…

- А трупи? А кров?!! - я таки зірвався на крик.

- Трупи? - профіль альбіноса знов зворух нувся у посмішці. - Ти хочеш сказати, що ти вбивав невинних людей? Не повірю. Чи, може, ти кидав бомби на жінок і дітей?

Але я вже його не слухав. Моя грудна по рожнина знов була мертвою, я лише за інерцією проказав уже сам до себе:

- А казка… Звідки вона знала про Коти горошка?

- Елементали знають усе, - сказав він. - І коли перевтілюються в іншу людину, то роблять це бездоганно.

Бездоганно… Ось що означало це слово, коли йшлося про моє завдання. Про тест…

- Але гроші ти, звичайно, отримаєш, - сказав він. - Уже взавтра півмільйона франків будуть на твоєму рахунку. Бо…

Він ударив по гальмах - попереду, під естакадою, утворився затор.

- Бо що? - спитав я.

Андре Сіяк, скориставшись зупинкою, по вернув до мене своє крейдяне обличчя. Біла паморозь лежала на тому обличчі. Очі в нього теж були білі, як у диявола альбіноса. Та я витримав його погляд.

- Бо я не вірю, що ти не здогадався про все сам, - сказав він.

Ще була та рання передвечірня година, ко ли наш полковий бар «Поглинач змій» зовсім порожній, і я підсів до шинквасу, щоб перекинутися словом бодай із Сирілом. Поклав ши свій саквояж на сусідній стільчик кругляк, я замовив подвійний джин із тоніком.

- Це ти? - Сиріл насилу мене впізнав. - Ти що, втік із прізону, що так замаскувався?

- Тепер така мода, Сиріле. І за нею треба встигати. - Я недбало повісив на нижню губу товсту сиґаретку «Gitanes» і черкнув сірником перед його здивованим носом. - Ти знаєш, що в Парижі тепер модно прикурювати сірниками?

- То це вже прізон у Парижі? - здивувався Сиріл. - І тебе достроково випустили?

- Так, переводять на інше місце, - я кивнув на свій саквояж. - Уже й вирушаю. Зайшов попрощатися.

- Жаль, - сказав Сиріл, спритно надіваючи кружальце лимона на стінку склянки.

- Чому жаль? Навпаки, дуже гарне місце.

- Мені жаль, - сказав Сиріл. - Я втрачаю найщедрішого клієнта.

- Пусте. Налий собі чого хочеш за мій рахунок.

- Хіба що… на прощання.

Я вслухався у гіркий смак ялівцю і дивився на підлогу, туди, де ще зовсім недавно простяг ноги необачний Марек, який порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого».

Дивився на підлогу і дивувався, чому там немає мокрого місця.

Сиріл здогадався, куди я втупився, і показав мені великого пальця. Він пив текілу, посипа ючи зап’ясток сіллю і злизуючи її між ковтками.

Я боявся, щоб він не злизав і витатуйоване трохи вище єдине слово «Allons!»*

- Куди, якщо не таємниця? - спитав Сиріл.

- Таємниця.

Щоб компенсувати його невтамовану ціка вість, я, розрахувавшись, поклав на шинквас ще сто франків.

- Почастуєш і Марека.

- Ого! Ти так розбагатів?

- Ква ква, - сказав я на прощання.

Поминувши контрольно пропускний пункт, я вийшов за ворота. Була та чудова передвечірня година, коли повітря набирає тремтливого бузкового кольору і його можна зачерпнути в долоню.

_____________

* «Ходімо!» (фр.).

Перед прохідною стояв розкішний бла китний «Сітроен ксантія», і я подумав, що неодмінно куплю такий і собі. Уже хотів було рушити далі, коли відчинилися його передні дверцята, і я побачив красивенну гадину, що сиділа за кермом.

- Анрі!

Така, знаєте, маленька стрижена гадючина голівка, на якій за очима більше нічого й не видно.

- Анрі!

- Пішла ти… - сказав я і рушив хідником далі.

«Сітроен» покотився за мною.

- Анрі! Пробач, будь ласка…

- Згинь, суко! - сказав я.

- То було насправді, Анрі! Усе було на справді.

Я йшов собі далі, а «сітроен» котився поруч.

- Пробач, будь ласка…

- Кобра! Гюрза! Самиця скажена!

- Так! - сказала вона. - Так! Скажена самиця.

Я не витримав, подивився у її бік, і тут мене обмарило. Це все через ту блакитну сукенку, яку вона, гадина, зодягла навмисне. Це через ту сукенку я раптом кинувся до неї і, причинивши за собою дверцята, почав рвати на ній свій подарунок. Мені здавалося, що я маю на це право, я виборов його, ризикуючи своїм життям.

Щоб не бачити тих безсоромних очей, я припав обличчям до її оголених грудей, нама цуючи важілець, що відкидає сидіння. Ми кублилися з нею, як дві гадини, але тіло… її тіло кольору молодого меду тепер було схоже на оливкове тіло безкорого платана. Це дерево я любив, я вистраждав оцей платан і тепер його поливав і леліяв.

А потім вона сказала:

- У мене сорок днів відпустки.

Це була звичайна тривалість відпустки леґіонера.

- У мене сорок днів, - сказала вона. - А в тебе, напевно, усі вісімдесят?

- Ти й тут усе знаєш, - сказав я.

- Може, десь поїдемо? Далеко далеко. На острови. Будемо ніжитись і втішатися. Тільки удвох… як там…