Читаем Енеїда полностью

Енеїда

88 Якіїсь мучились там птахиЗ куделями на головах;Се чесниї, не потіпахи,Були тендітні при людях;А без людей — не можна знатиСебе чим мали забавляти,Про те лиш знали до дверей.Ім тяжко в пеклі докоряли,Смоли на щоки наліпляли,Щоб не дурили так людей.

89 Бо щоки терли манією,А блейвасом і ніс, і лоб,Щоб краскою, хоть не своєю,Причаровать к собі кого б;Із ріпи підставляли зуби,Ялозили все смальцем губи,Щоб підвести на гріх людей;Пиндючили якіїсь бочки,Мостили в пазусі платочки,В которих не було грудей.

90 За сими по ряду шкварчалиВ розпалених сковородахСтарі баби, що все ворчали,Базікали по всіх ділах;Все тілько старину хвалили,А молодих товкли та били,Не думали ж, які були,Іще як сами дівовалиТа з хлопцями як гарцювали,Та й по дитинці привели.

91 Відьом же тут колесовалиІ всіх шептух і ворожок,Там жили з них чорти моталиІ без витушки на клубок;На припічках щоб не орали,У комини щоб не літали,Не їздили б на упирях;І щоб дощу не продавали,Вночі людей щоб не лякали,Не ворожили б на бобах.

92 А зводницям таке робили,Що цур йому вже і казать,На гріх дівок що підводилиІ сим учились промишлять;Жінок од чоловіків кралиІ волоцюгам помагалиРогами людський лоб квічать;Щоб не своїм не торговали,Того б на одкуп не давали,Що треба про запас держать.

93 Еней там бачив щось немалоКип’ящих мучениць в смолі,Як з кабанів топилось сало,Так шкварилися сі в огні;Були і світські, і черниці,Були дівки і молодиці,Були і паньї, й панночки;Були в свитках, були в охвотах,Були в дульєтах і в капотах,Були всі грішні жіночки.

94 Но се були все осуждені,Які померли не тепер;Без суду ж не палив пекельнийОгонь, недавно хто умер;Сі всі були в другім загоні,Якби лошата або коні,Не знали попадуть куда;Еней, на перших подивившисьІ о бідах їх пожурившись,Пішов в другії ворота.

95 Еней, ввійшовши в сю кошару,Побачив там багацько душ,Вмішавшися між сю отару,Як між гадюки чорний уж.Тут розні душі похожали,Все думали та все гадали,Куди-то за гріхи їх впруть.Чи в рай їх пустять веселитись,Чи, може, в пекло пошмалитисьІ за гріхи їм носа втруть.

96 Було їм вільно розмовлятиПро всякії свої діла,І думати, і мізковати —Яка душа, де, як жила;Багатий тут на смерть гнівився,Що він з грішми не розлічився,Кому і кілько треба дать;Скупий же тосковав, нудився,Що він на світі не наживсяІ що не вспів і погулять.

97 Сутяга толковав укази,І що то значить наш Статут;Розказовав свої прокази,На світі що робив сей плут.Мудрець же физику провадив,І толковав якихсь монадів,І думав, відкіль взявся світ?А мартопляс кричав, сміявся,Розказовав і дивовався,Як добре знав жінок дурить.

98 Суддя там признавався сміло,Що з гудзиками за мундирТаке переоначив діло,Що, може б, навістив Сибір;Та смерть ізбавила косою,Що кат легенькою рукоюПлечей йому не покропив.А лікар скрізь ходив з ланцетом,З слабительним і спермацетомІ чванивсь, як людей морив.

99 Ласощохлисти похожали,Всі фертики і паничі,На пальцях ногтики кусали,Розприндившись, як павичі;Все очі вгору піднімали,По світу нашому вздихали,Що рано їх побрала смерть;Що трохи слави учинили,Не всіх на світі подурили,Не всім успіли морду втерть.

100 Моти, картьожники, п’янюгиІ весь проворний чесний род;Лакеї, конюхи і слуги,Всі кухарі і скороход,Побравшись за руки, ходилиІ все о плутнях говорили,Які робили, як жили,Як паней і панів дурили,Як по шиньках вночі ходилиІ як з кишень платки тягли.

101 Там придзигльованки журились,Що нікому вже підморгнуть,За ними більш не волочились,Тут їх заклекотіла путь;Баби тут більш не ворожилиІ простодушних не дурили.Які ж дівок охочі бить,Зубами з серця скреготали,Що наймички їх не вважалиІ не хотіли їм годить.

102 Еней уздрів свою Дидону,Ошмалену, мов головня,Якраз по нашому законуПред нею шапочку ізняв:«Здорова! — глянь… де ти взялася?І ти, сердешна, приплеласяІз Карфагени аж сюди?Якого біса ти спеклася,Хіба на світі нажилася?Чорт мав тобі десь і стида.

103 Така смачная молодиця,І глянь! умерла залюбки…Рум’яна, повна, білолиця,Хто гляне, то лизне губки;Тепер з тебе яка утіха?Ніхто не гляне і для сміха,Навік тепер пропала ти!Я, далебі, в тім не виною,Що так роз’їхався з тобою,Мені приказано втекти.

104 Тепер же, коли хоч, злигаймосьІ нумо жить так, як жили,Тут закурім, заженихаймось,Не розлучаймось ніколи;Ходи, тебе я помилую,Прижму до серця — поцілую…»Йому ж: Дидона наодрізСказала: «К чорту убирайся,На мене більш не женихайся…Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!»

105 Сказавши, чортзна-де пропала,Еней не знав, що і робить.Коли б яга не закричала,Що довго годі говорить,То, може б, там і застоявсяІ, може, той пори дождався,Щоб хто і ребра полічив:Щоб з вдовами не женихався,Над мертвими не наглумлявся,Жінок любов’ю не морив.

106 Еней з Сивиллою попхавсяВ пекельную подалі глуш;Як на дорозі повстрічавсяЗ громадою знакомих душ.Тут всі з Енеєм обнімались,Чоломкались і ціловались,Побачивши князька свого;Тут всяк сміявся, реготався,Еней до всіх їх доглядався,Знайшов з троянців ось кого:

107 Педька, Терешка, Шеліфона,Панька, Охріма і Харка,Леська, Олешка і Сізьона,Пархома, їська і Феська,Стецька, Ониська, Опанаса,Свирида, Лазаря, Тараса,Були Денис, Остап, ОвсійІ всі троянці, що втопились,Як на човнах з ним волочились,Тут був Вернигора Мусій.

108 Жидівська школа завелася,Великий крик всі підняли,І реготня де не взялася,Тут всяку всячину верзли;Згадали чорт знає колишнє,Балакали уже і лишнє,І сам Еней тут розходивсь;Щось балагурили довгенько,Хоть ізійшлися і раненько,Та пан Еней наш опізнивсь.

109 Сивиллі се не показалось,Що так пахолок застоявсь,Що дитятко так розбрехалось,Уже і о світі не знавсь;На його грізно закричала,Залаяла, запорощала,Що аж Еней ввесь затрусивсь.Троянці также всі здригнулиІ врозтич, хто куди, махнули,Еней за бабою пустивсь.

110 Ішли, і як би не збрехати,Трохи не з пару добрих гін,Як ось побачили і хати,І ввесь Плутонів царський дім.Сивилла пальцем указалаІ так Енеєві сказала:«Ось тут і пан Плутон живеІз Прозерпиною своєю,До їх-то на поклон з гіллеюТепер я поведу тебе».

111 І тілько що прийшли к воротамІ в двір пустилися чвалать,Як баба бридка, криворота:«Хто йде?» — їх стала окликать.Мерзенне чудо се стоялоІ било під двором в клепало,Як в панських водиться дворах;Обмотана вся ланцюгами,Гадюки вилися клубкамиНа голові і на плечах.

112 Вона без всякого обмануІ щиро без обиняківРобила грішним добру шану,Ремнями драла, мов биків;Кусала, гризла, бичовала,Кришила, шкварила, щипала,Топтала, дряпала, пекла,Порола, корчила, пиляла,Вертіла, рвала, шпиговалаІ кров із тіла їх пила.

113 Еней, бідняжка, ізлякавсяІ ввесь, як крейда, побілів,І зараз у яги спитався,Хто їй так мучити велів?Вона йому все розказалаТак, як сама здорова знала,Що в пеклі є суддя Еак;Хоть він на смерть не осуждає,Та мучити повеліває,І як звелить — і мучать так.

114 Ворота сами одчинились,Не смів ніхто їх задержать,Еней з Сивиллою пустились,Щоб Прозерпині честь оддать.І піднести їй на болячкуТу суто золоту гіллячку,Що сильно так вона бажа.Но к ній Енея не пустили,Прогнали, трохи і не били,Бо хиріла їх госпожа.

115 А далі вперлися в будинкиПідземного сього царя,Ні гич, ні гариля пилинки,Було все чисто, як зоря;Цвяховані були там стіниІ вікна всі з морської піни;Шумиха, оливо, свинець,Блищали міді там і криці,Всі убрані були світлиці;По правді, панський був дворець.

116 Еней з ягою розглядалиВсі дива там, які були,Роти свої пороззявлялиІ очі на лоби п’яли;Проміж собою все зглядались —Всьому дивились, осміхались,Еней то цмокав, то свистав.От тут-то душі ликовали,Що праведно в миру живали,Еней і сих тут навіщав.

117 Сиділи, руки поскладавши,Для них все празники були;Люльки курили, полягавши,Або горілочку пили,Не тютюнкову і не пінну,Но третьопробну, перегінну,Настояную на бодян;Під челюстями запікану,І з ганусом, і до калгану,В ній був і перець, і шапран.

118 І ласощі все тілько їли,Сластьони, коржики, стовпці,Варенички пшеничні, білі,Пухкі з кав’яром буханці;Часник, рогіз, паслін, кислиці,Козельці, терн, глід, полуниці,Крутиї яйця з сирівцем;І дуже вкусную яєшню,Якусь німецьку, не тутешню,А запивали все пивцем.

119 Велике тут було роздолляТому, хто праведно живе,Так, як велике безголов’яТому, хто грішну жизнь веде;Хто мав к чому яку охоту,Тут утішався тим до поту;Тут чистий був розгардіяш:Лежи, спи, їж, пий, веселися,Кричи, мовчи, співай, крутися;Рубайсь — так і дадуть палаш.

120 Ні чванились, ні величались,Ніхто не знав тут мудровать,Крий боже, щоб ні догадалисьБрат з брата в чім покепковать;Ні сердилися, ні гнівились,Ні лаялися і не бились,А всі жили тут люб’язно;Тут всякий гласно женихався.Ревнивих ябед не боявся,Було вобще все за одно.

121 Ні холодно було, ні душно,А саме так, як в сіряках,І весело, і так не скучно,На великодних як святках;Коли кому що захотілось,То тут як з неба і вродилось,От так-то добрі тут жили.Еней, се зрівши, дивовавсяІ тут яги своєй спитався,Які се праведні були?

122 «Не думай, щоб були чиновні, —Сивилла сей дала одвіт, —Або що грошей скрині повні,Або в яких товстий живіт;Не ті се, що в цвітних жупанах,В карамзинах або сап’янах;Не ті ж, що з книгами в руках,Не рицарі, не розбишаки;Не ті се, що кричать: «І ПАКИ»,Не ті, що в золотих шапках.

123 Се бідні нищі навіженіЩо дурнями зчисляли їхСтарці хромі сліпорожденіЗ яких був людський глум і сміхСе що з порожніми сумкамиЖили голодні під тинами,Собак дражнили по дворах,Се ті, що біг дасть получали,Се ті, яких випроважалиВ потилюцю і по плечах.

124 Се вдови бідні, безпомощні,Яким приюту не було;Се діви чесні, непорочніЯким спідниці не дуло;Се що без родичів остались…І сиротами називались,А послі вбгались і в оклад;Се що проценту не лупили,Що людям помагать любили,Хто чим багат, то тим і рад.

125 Тут также старшина правдива,Бувають всякії пани;Но тілько трохи сього дива,Не квапляться на се вони!Бувають військові, значкові,І сотники, і бунчукові,Які правдиву жизнь вели;Тут люде всякого завіту,По білому єсть кілько світу,Которі праведно жили».

126 «Скажи ж, моя голубко сиза, —Іще Еней яги спитав. —Чом батька я свого АнхизаІ досі в вічі не видав?Ні з грішними, ні у Плутона,Хіба йому нема закона,Куди його щоб засадить?»«Він божої, — сказала, — крові,І по Венериній любові,Де схоче, буде там і жить».

127 Базікавши, зійшли на гору,На землю сіли оддихать,І, попотівши саме впору,Тут принялися розглядать,Анхиза щоб не прогуляти,Обридло-бо і так шукати;Анхиз же був тогді внизу,І, похожавши по долині,Об миленькій своїй дитиніВодив по мізку коверзу.

128 Як глядь на гору ненароком,І там свого синка уздрів,Побіг старий не просто — бокомІ ввесь од радости згорів.Хватавсь з синком поговорити,О всіх спитатись, розпроситиІ повидатись хоть часок;Енеєчка свого обняти,По-батьківській поціловати,Його почути голосок.

129 «Здоров, синашу, ма дитятко! —Анхиз Енеєві сказав. —Чи се ж тобі таки не стидно,Що довго я тебе тут ждав?Ходім лишень к моїй господі,Та поговорим на свободі,За тебе будем мірковать».Еней стояв так, мов дубина,Котилась з рота тілько слина,Не смів мертвця поціловать.

130 Анхиз, сю бачивши причину,Чого синочок сумовав,І сам хотів обнять дитину —Та ба! уже не в ту попав;Принявсь його щоб научатиІ тайности йому сказати,Який Енеїв буде плід,Якії діти будуть жваві,На світі зроблять скілько слави,Яким то хлопцям буде дід.

131 Тогді-то в пеклі вечерниціЛучились, бачиш, як на те,Були дівки та молодиціІ там робили не пусте:У ворона собі іграли,Весільних пісеньок співали,Співали тут і колядок;Палили клоччя, ворожили,По спині лещатами били,Загадовали загадок.

Перейти на страницу: