Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і...

З-за тонкої стінки долинув глухий стукіт, невиразна лайка. Дівчинка застигла, кудись зникла ялинка, мерехтливі вогники. Дядько звалився з ліжка. Зараз встане і...

Лайки, перемішані з тихим човганням, а на тлі - постійний хрип. Дядько вічно так хрипить по п'янці, ніби ось-ось задихнеться, немов ось-ось схопиться з ліжка в безнадійній битві за те, щоб втягнути ковток повітря. Чим сильніше хрипить і давиться, тим дужче дрихне. Щось стукнуло об підлогу. А дядько хропе.

Знову стукіт. Але вже не там, за тонюсенькою перегородкою, де стоїть скрипуче ліжко. Адже це... Ну так, це з великої кімнати, як правило, порожньої та холодної, там, де стоїть ялинка. Хтось увімкнув російську гірлянду, бо з-за дверей через матове скло сочиться різнобарвний відсвіт.

Jingle bell, jingle bell... Дзвіночки знову дзвеніть, сріблястий звук наближається, знову видаляється. Здається, що він заповнює ту похмуру нору, яку невідомо чому називають житлом. Світло, що виходить від дверей, добуває з мороку плями на шпалерах.

Дівчинка відчуває холод у кінчиках пальців, десь глибоко таїться страх. Але ж... Адже цього не може бути. Адже його немає. Все це лише сон.

Зараз прокинусь. Буде холодна квартира у брудному блочному будинку. Буде цей кабан, що зараз хропе за стіною, цей... Пед... Стривай, як же казала мама? Ти, педику? Ні, ти, педофіле, пригадала вона. Буде зелена колючка з російськими лампочками, криво встромлена у відро з піском. Дядько кривився, казав, що котами несе, коли принесла. А чим ще має смердіти, адже з пісочниці притягла...

Зараз прокинусь. Але з цією думкою відкинула ковдру, стала на холодних плитках, відчула тремтіння. Блін, який же цей реальний сон, промайнуло в голові. Зробила один невпевнений крок, другий. Схопила ручку дверей. Дзвіночки все ще дзвеніли, заповнювали всю голову, здавалося, оточуючи з усіх боків. Jingle bells...

Натиснула на ручку, двері жалібно заскрипіли, неначе кіт, якому наступили на хвіст. Незважаючи на сріблястий дзвін, що заповнював усе і вся, почула, як хропіння дядька на мить перервалося. Мить тяглася довго, відміряна глухими ударами серця. А коли здалося, що минула ціла вічність, застогнали пружини, дядько чогось пробурмотів і знову захропів з регулярністю кварцевого годинника. Дівчинка відчула полегшення, що стікає з хвилею тепла. Все ще оповита дзвоном дзвіночків, вона рішуче штовхнула двері.

Російська гірлянда не могла давати такого сяйва. Рахітична сосна сяяла всіма кольорами веселки, рефлекси грали на голках. Навіть котами не смерділо, ніздрі заповнив бальзамічний аромат смоли, і щось на кшталт запаху нещодавно запалених свічок, теплий запах плавленого воску.

Обличчя дівчинки осяяло. Широко розкритими, захопленими очима вдивлялася вона в ялинку. І в того, хто повернувся спиною, пригнувся під нею.

А пригнувся під нею хтось, одягнений у довгу, підбиту біленьким хутром червону куртку. З-під шапки, теж червоної, з помпоном, вислизали довге сріблясте волосся. Святий Миколай бурчав щось під ніс, копаючись у величезному, забитому чимось мішку. Теж червоному. Пузатому, до країв, наповненому всякими сюрпризами.

Вона не була жорстоким підлітком. Вже не хотіла бути Матильдою з великим пістолетом. Знову була маленькою дівчинкою, маленькою Анечкою. Знов, як багато років тому, як ледве-ледь пам'ятала. Коли ще з ними був тато...

Вона широко посміхнулася, радісно, губи самі зібралися, щоб повторити пісеньку дзвіночків. Від захоплення навіть ляснула в долоні.

Нахилена над мішком спина Миколи, що бурмотить, здригнулася.

- ...мать! - закінчив він з розгону, голосніше і чіткіше. Повільно обернувся. Побачивши дівчинку, скривився.

- ...мать! – повторив він. - Ну ось, знову...



Дзвіночки замовкли. Вона бачила обличчя Миколая, здивовано наголосивши, що той зовсім не круглощокий, рум'яний і добродушний. Дивлячись на висохлу, бородату фізіономію, його можна було прийняти за Осаму бен Ладена. Якби не шапка із смішним помпончиком. Але... але все, крім того, збігалося. Куртка... мішок... І подарунки.

- Випадково... - несміливо промовила вона, витягнувши руку.

- Стій, де стоїш! – гаркнув Санта. Його очі блиснули дуже жорстко. Наче очі Осами. Дівчинка відступила, усмішка застигла на її обличчі.

- Гаразд, не бійся, - нещиро посміхнувся прибулець. - Ну так, я - Святий Миколай, Санта Клаус ... - швидко додав він, бачачи губи, що згинаються в підковку. Не можна так різко, відчитав він себе, ще злякається.

Посмішка поступово повернулася на обличчя Ані. Це лише сон, подумала вона. Ну та гаразд, нехай триває...

– Ти приніс мені подарунки?

Микола був явно спантеличений. Він відвів очі і почав копатися в мішку.

- Тааа... - буркнув він у відповідь. - Тільки все це вже й так нікому.

Вчасно перервав. Аби не перелякати.

- Що ти сказав?

Та гаразд. Рука Санти, що копається в мішку, знайшла предмет, що розшукується. Він міцно схопив його і повільно обернувся. Час, чим швидше, тим краще. Треба йти далі, тільки-но спалахнула перша зірка, роботи ще навалом. Можливо, наступну не спартачить.

- Я мушу тебе вбити.