Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і...

Миколай зник і матеріалізувався вже на даху. Він напружив пам'ять. Як воно було до революції? Він їздив тоді землею і стукав у двері будинків. Святий здригнувся. Часи змінюються. Він вийняв годинник, подивився на циферблат: так само було кілька хвилин на десяту. Раніше годинник йому був не потрібний. Цей годинник був зроблений із золота, на корпусі була припаяна платинова монограма. Незрозуміло звідки Миколай раптом мав упевненість, що це годинник останнього царя. Святий труснув головою, потім потряс годинником. У темряві щось блиснуло, десь там, у темряві горів слабенький вогник. Старий клацнув батогом, і олені неохоче перейшли на рись. Невелика мазанка, що вже валилася, стояла самотньо серед покинутих залізобетонних конструкцій на іншому кінці міста. Цього місця святий не знав, раніше ніколи тут не був. Він постукав у двері, тільки ніхто не відчинив. Подумавши трохи, Миколай натиснув на ручку дверей і увійшов у темряву. Єдиний мешканець мазанки валявся на підлозі, страждаючи від delirium tremens[4]. На одній зі стін красувалася свіжа, буквально стікаюча фарбою величезна фреска, що зображала святого Миколая, що дивиться на годинник. Святий схилився над лежачим і витяг з його кишені паспорт.

- Кокушев-Мирський, - прочитав він складами. - Значит[5], дворянин. Яким же дивом він зберігся?

З задуму його вирвав гуркіт кількох кулаків у двері. Він не встиг ворухнутися, як ті увірвалися всередину. Їх було троє, у шкіряних пальтах, усі курили біломорини і тримали в руках пістолети з чорненими стовбурами. Усі зупинилися перед Миколаєм.

- Ваші документи, громадянине, - зажадав найголовніший.

- У мене немає документів. Я – святий Миколай.

І він розчинився у повітрі у них на очах.

Ці люди в нього не вірили, тож бачити його не могли. Троє співробітників безпеки захлинулося найбруднішими лайками, після чого взялися приводити до тями лежачого на підлозі художника. До кінця їм це зробити не вдалося. Коли п'яного витягали за ноги надвір, на мороз та вітер, художник розплющив очі. Святого він помітив, тільки його заморочений розум цього факту не зареєстрував. Миколай неспішно вийшов із мазанки і сів у сани. Тепер він піднімався вгору, де в темряві кружляв вітер. Невже ніхто більше не чекає на нього цієї ночі? А потім десь далеко-далеко він помітив слабеньке мерехтіння. Ось тільки між Миколою та вогником серед паркових дерев щось таїлося. У Миколи не було проблем із баченням у темряві, але це щось виглядало немов безформна пляма темряви. Святий ніколи раніше нічого подібного не бачив зблизька, хоча іноді подібні плями і перекочувалися на краю поля його зору. Йому й не було особливо цікаво, хто чи що це може бути, ось тільки об'їхати це щось він ніяк не міг. Буває таке у снах, коли щось стане у нас на дорозі, і куди б ми не повернулися, а воно завжди точнісінько перед нами. Сани спускалися рівно в те місце, немов метелик, що прямує до полум'я свічки. Коли його транспортний засіб торкнувся землі і завмер, Миколай зрозумів, що ось тут його подорож і закінчиться. Перед ним, оповиті сніговою завірюхою, стояли інші сани. Запряжені в них олені[6] були набагато вгодованіші, і їх було цілих чотири. Зіскочивши в глибокий сніг і діставши з мішка прикрашений ніж для паперу, Микола одним рухом відрізав упряжку, звільняючи своїх тварин.

.- Біжіть, рідненькі, - попросив він. Олені стояли, і тільки після того, як він повторив наказ, зникли в темряві. А ось ті сани, наче тільки цього й чекали, під'їхали ближче. З них у сніг зіскочив Дід Мороз. Взагалі ці обидва навіть були схожі один на одного; якби не деякі відмінності в одязі, ніхто б і не здогадався, хто з них хто.

- Ну от, нарешті ми й зустрілися, - сказав Дід Мороз, викидаючи недопалок біломорини на сніг.

- Зустрілися. А чому? Адже твоя вахта закінчилася кілька днів тому. Ти приносиш подарунки на Новий Рік, а я – на Різдво Христове. На православне Різдво[7].

- Чи бачиш, у товариша Леніна з'явилася ідея торпедувати останню лінію твоєї оборони. З того часу я приноситиму подарунки і за тебе.

Дід Мороз відпихнув святого в сніг, підійшов до саней Миколая і, схопивши мішок, висипав його на дорогу. У світлі ліхтаря заблищали агатові брошки, дерев'яні шкатулочки, латунні дорожні іконки, зашелестіли старі, видані ще до революції книжки. Мороз зневажливо штовхнув ляльку з фарфоровою головою.

- Дешевий мотлох, - прокоментував він.

Святий намагався підвестися, але черговий стусан звалив його на землю.

- Знаєш, що зараз модно? – з презирством у голосі спитав Дід Мороз. – Дивись!

Знявши зі своїх саней мішок і розв'язавши його, він відкрив ширший отвір, щоб лежачий міг побачити вміст: ведмедики, пластмасові ляльки, танки, дерев'яні пістолети…

- Але так не можна, - залишком сил прошепотів Микола. - Воєнізовані іграшки пробуджують агресію ...

– І дуже добре. Нікому зараз не потрібні підігріті галушки, як перед революцією. Ми творимо новий народ. Суспільство, яке рознесе на всі боки світову революцію, яке втоптуватиме ворогів у землю.