Фіаско

І цього, й аварійного люка на «хребті» велетохода відчинити не вдалося. Нікому не відомо, як довго він ще пробув у кабіні, аж поки зняв шолом і, лігши на залиту мастилом шибу, підніс руку до червоного йогника, розбив невеличкий пластиковий горбок і щосили втиснув углиб майбуття ввігнуту кнопку вітрифікатора. І ніхто не зможе дізнатися, про що він думав і що відчував, готуючись до крижаної смерті.

НАРАДА

Доктор Герберт сидів біля навстіж одчиненого вікна, зручно випроставши ноги, обгорнуті пухнастою ковдрою, і переглядав гістограми. Хоча надворі буяв день, у кімнаті панували сутінки. Напівтемряву посилювало чорне, мов за кіптюжене, склепіння з перехрещених товстих, просочених живицею балок. Підлога була вимощена з великих, щільно підігнаних дощок, стіни викладені з товстих колод. За вікном бовваніли порослі лісом схили Ловця Хмар, далі масив Кратакальга і стрімчак найвищої гори, подібної до буйвола з обламаним рогом, яку індіанці назвали в давнину Каменем Сяючого Блаженства. Над сірою, втиканою каменюччям долиною, здіймалися розлогі схили, з північного боку вкриті кригою. За північним перевалом сяяла блакиттю далека рівнина. Ген-ген, у неймовірній далині здіймалася в небо вузька смужка диму — знак діючого вулкана.

Доктор Герберт порівнював знімки й робив позначки ручкою. Жоден шелест не долинав до нього. Вогники свічок рівним полум’ям горіли в холодному повітрі. їхнє світло видовжувало контури меблів, зроблених у староіндіанському стилі. Велике крісло у формі людської щелепи відкидало на стелю страхітливі тіні зубатих билець, що закінчувалися закрученими іклами. Над каміном шкірились вирізьблені з дерева безокі маски, а столик, що стояв біля Герберта, опирався на згорнуту в клубок змію. Голова її спочивала на килимі, полискуючи очима, світло свічок мінилося в червоних напівкоштовних камінцях, вставлених в очниці.

Здалека долинув дзвінок. Герберт відклав знімки, які він вивчав, і підвівся. Кімната вмить змінилась — перетворилася на простору їдальню. Посередині з’явився стіл, не вкритий скатертиною. На чорному дереві мерехтіла зелена яшма столового сервізу. Крізь розчинені двері в’їхав інвалідський візок — такими користуються паралітики. У ньому спочивав огрядний чоловік з м’ясистим обличчям, на якому між брезклими щоками губився маленький носик. Чоловік був у шкіряній куртці. Він чемно кивнув Гербертові. Водночас увійшла худа, немов тичка, дама з чорним волоссям, ніби розрізаним навпіл пасмом сивини. Навпроти Герберта раптом з’явився гладкий присадкуватий священик з апоплексичним обличчям. А коли слуга вже поставив на стіл першу страву, до кімнати, винувато похнюпившись, увійшов сивий чоловік з роздвоєним підборіддям. Він затримався біля масивного каміна, складеного з великих каменюк, і якийсь час грів руки над вогнем, а тоді сів на те місце, що вказав йому паралізований господар.

— Ваш брат ще не повернувся з прогулянки, Мондіане? — запитала в нього худа жінка.

— Певно, сидить на Зубі Мазумака й дивиться в наш бік,— відповів господар, утиснувши візок у залишений між стільцями проміжок.

Він їв швидко й з апетитом. Після цієї репліки всі їли мовчки, аж поки слуга розлив каву, аромат якої змішався із солодким димом сигар. Тоді худа жінка озвалася знову:

— Мондіане, сьогодні ви повинні розповісти нам, що було далі у тій історії з Оком Мазумака.

— Так, так,— підхопили всі.

Мондіан Вантенеда насупив брови, сплів руки на череві. Тоді обвів поглядом усіх присутніх, ніби замикаючи коло слухачів. У каміні тріснула, догоряючи, дровина. Хтось одіклав виделку, брязнула ложка, й запала тиша.

— На чому я зупинився?

— На тому, як дон Естебан і Дон Гільєльмо, почувши легенду про Кратакальгу, вирушили в гори, щоб дістатися до Долини Семи Червоних Озер…

— Під час усієї подорожі,— почав Мондіан, зручніше вмостившись у своєму візку,— обидва іспанці не зустріли нікого — ні людини, ані тварини — і лише зрідка чули крики орлів, що ширяли над ними. Часом угорі пролітав стерв’ятник. Після численних спроб їм нарешті пощастило зійти на гірську стежку Мертвої річки. Звідти вони побачили високу гору, схожу на коня, що став дибки, закинувши в небо незграбну голову. Туман огортав його тонку, теж немов кінську, шию. Отоді-то дон Естебан і пригадав слова старого індіанця з долини: «Стережіться гриви Чорного Коня!»