Фіаско

Підлога в коридорі була водночас шорстка й пружна. За рогом коридора щойно зник пилосос, схожий на черепаху, а воскреслий астронавт простував уздовж ряду дверей, трохи вигнутих, як і стіна. Пороги були окуті міддю; мабуть, так заманулося земному дизайнерові. Якось інакше це годі було пояснити.

Спинившись перед каютою Лаугера, астронавт умить втратив упевненість. Він ще й досі не зміг стати одним з членів екіпажу, їхня приязнь до нього, коли стрічались у кают-компанії, поспішність, із якою той чи той запрошували його до свого столу, здавалися перебільшеними. Ці люди немовби вдавали, що він і справді є одним із них і йому лише тимчасово не дають посади. Щоправда, Лаугер запевнив його, що він може працювати в нього, коли тільки схоче, але й ця обіцянка чомусь не додала певності, а лише насторожила. Зрештою, Лаугер був не абихто, а перший фізик. І не тільки на «Еврідіці». Астронавт ніколи не думав, що його можуть пойняти сумніви, як слід триматися з будь-ким…

Двері не мали клямки, досить було торкнутися їх пучками пальців — і вони відчинилися так швидко, що він мало не сахнувся, як дикун од автомобіля. Велике приміщення вражало безладом. Серед стосів касет із плівками, платівок, паперів, атласів височів великий письмовий стіл з вигнутою стільницею. В середині цієї дуги містилося сидіння, що оберталося на всі боки. За столом на стіні чорніло прямокутне табло з мерехтливими світлячками іскор. Обабіч цієї миготливої таблиці висіли підсвічені фотографії спіральних туманностей, а далі громадилися прямовисні опуклі стовпоподібні циліндри, часто відкриті, заповнені перегородками з дисками процесорів. У лівому кутку стояв скісний чотиригранний апарат з підвішеним до нього стільчиком. Апарат той наскрізь прошивав склепіння, а зі щілини під бінокулярами швидкими стрибками змотувалася стрічка якоїсь діаграми, згортаючись на підлозі у сувій. Підлогу вкривав потертий перський килим із бляклим ієрогліфічним візерунком. Цей килим остаточно приголомшив астронавта.

Циліндр, подібний до колони, зненацька зник і за ним відкрився вхід до наступного приміщення. Там стояв Лаугер, вбраний у полотняні штани й светр, з давно не стриженою головою, й усміхався по-зліовницьки й водночас безневинно. Обличчя в нього було м’ясисте, як у передчасно постарілої дитини, і таке ж несхоже на обличчя творця високих абстре,кцій, як в Енштейна, коли той ще працював десь у конторі.

— Добрий день… — мовив прибулий.

— Заходь, колего, заходь. Ти вчасно прийшов: одним махом увійдеш і у фізику, й у метафізику… —Лаугер почснив: — У мене панотець Араго.

Астронавт увійшов за Лаугером до другої каюти, меншої, з прибраним ліжком і кількома крісельцями навколо столу. За столом сидів домініканець і крізь лупу розглядав якісь плани, а може, комп’ютерну карту планети, бо аркуш той був покреслений численними лініями.

Араго висунув ще одне крісло біля себе. Сіли всі втрьох.

— Це Марк. Ви знаєте його, панотче? — спитав Лаугер і, не даючи йому відповісти, повів далі: — Я уявляю, скільки у вас клопотів, пане Марку. Важко говорити по щирості з машиною.

— Машина тут ні до чого,— зе. уважив домініканець із звичною іронією. — Говорить лише те, що в неї закладено.

— Це означає: те, що ви в неї вклали,— уточнив фізик, ущипливо посміхаючись. — У теоріях згоди нема е, проте там її ніколи й не було. Йдеться про так звані «надвіконні» цивілізації,—- пояснив він новому гостеві. — Та коли ви вже приєдналися до нашої дискусії, то я коротко перекажу вам початок… Ви вже знаєте, що давні уявлення про ЕТІ встигли багато в чому змінитися. Якщо у галактиці є навіть мільйон цивілізацій, їхнє існування зазнає такого часового розпорошення, що спершу не можна порозумітися з господарями планети, а згодом стає неможливим їх відвідати. Підходящу цивілізацію важче впіймати, ніж метелика-одноденку. Тим-то ми й шукаємо не метеликів, а їхні личинки. Ви знаєте, що воно таке — «вікно контакту»?

— Знаю,— відповів оживлений астронавт.

— От і добре! Пересіявши двісті мільйонів небесних тіл, ми відкрили одинадцять мільйонів кандидаток. Більшість із них — то мертві планети, решта перебуває під «вікном» або над «вікном». Уяви собі,—Лаугер несподівано перейшов на ти,— що ти закохався у портрет шістнадцятирічної дівчини і вирушив у дорогу, аби освідчитися їй у коханні. Та, на жаль, подорож триватиме п’ятдесят років. Отож врешті ти прилетиш до бабці або до покійниці. А якщо посилатимеш свої любовні листи поштою, то сам постарієш, доки отримаєш відповідь. Це in nuce первісна концепція СЕТІ. Не можна вести діалог із багатовіковими інтервалами.

— Виходить, ми летимо до личинки? — спитав гість. Віднедавна його почали називати Марком, і зараз,— не знати чому,— йому раптом спало на думку, а чи не пішло це від ченця, котрий, як і він, не був членом екіпажу.

— Ми самі не знаємо, до якої мети летимо,— зауважив Араго. Здавалося, Лаугер був задоволений цими словами.