Фіаско

Щоправда, комп’ютер «Гермеса» займав пів кермової рубки, але тут стояла й допоміжна апаратура, що в даний момент не працювала. Натомість рішення у критичних ситуаціях, in extremis, блискавично приймало ядро комп’ютера, не більше від голубиного яйця. Комп’ютер цей звався ҐОД, Genera/ Operational Device. Дехто вважав, що ця абревіатура не випадкова. На «Гермесі» працювало два ҐОДи, а на «Еврідіці» — вісімнадцять.

Окрім Стірґарда, Накамури, Герберта, Поласара та Гарраха, яких призначили в розвідку ще до старту корабля, в ній мали взяти участь Араго, як резервний лікар, що було несподіванкою (голосували таємно), Марк Темпе на посаді другого пілота, логістик Ротмонт, а також двоє експертів, обраних з кільканадцяти егзобіологів та інших спостерігачів земної ради SETI — Кірстінг та Ель-Салям.

Останні тижні всі десятеро жили в п’ятому сегменті «Еврідіки», де містилася точна копія внутрішніх приміщень «Гермеса», для того, щоб краще познайомитись один з одним і з завданням, і»ке на них чекало. Вони щодня програвали на тренажерах різні варіанти наближення до Квінти, а також методи налагодження контакту з мешканцями планети.

Тетес, керівник цих тренувальних занять, добряче надокучив майбутньому екіпажеві «Гермеса», примушуючи шукати вихід із найфантастичніших ситуацій, коли, наприклад, «Гермес» потрапляв в аварію, а в цей час на нього спадала ціла злива незрозумілих сигналів, що імітували голоси чужої планети.

Не знати чому, серед членів екіпажу увійшло у звичку називати апостольського посланця не отцем, а доктором Араго. Маркові здавалося, що священик сам цього хотів.

Тренування припинилися ще до закінчення програми підготовчих занять — Бар-Гораб викликав до себе розвідників, аби повідомити їм про останні спостереження за системою Дзети.

З восьми планет цієї спокійної зірки класу К чотири внутрішні, малі, з масою Меркурія та Марса, при великій вулканічній активності мали мізерну атмосферу. Здалеку навколо Дзети кружляли три газові, великоперсні гіганти, ряду Юпітера, із потужними й бурхливими атмосферами, які переходили у водень, стиснутий до металевої густини. Септа, вдвічі важча за Юпітер, викидала у космічний простір більше енергії, ніж одержувала від свого Сонця: їй небагато бракувало для того, щоб самій стати зіркою. І тільки Квінта, з півторарічним циклом обертання навколо Дзети, голубіла, немов Земля. Крізь розриви білих хмар, що оточували Квінту, можна було роздивитися контури океанів і материків.

Спостереження з відстані п’яти світлових років було нелегко вести. Роздільча здатність оптичних приладів «Еврідіки» не давала змоги як слід упоратися із цим завданням. Зображення, які передавали вислані вперед орбітери, виявились недостатньо чіткими.

Якщо дивитися на Квінту з корабля, то вона перебувала в другій чверті. Половина її диску світилась, і саме над ним було виявлено спектральні смуги значних мас води й гідроксилу. Так, вздовж екватора Квінту оперізувала змієподібна смуга незвично згущеної водяної пари. Смуга ця тяглася вище від атмосфери. Можливо, то було крижане кільце, яке терлося внутрішнім краєсм об верхні шари атмосфери.

Якби ця гіпотеза виявилась вірною, то перстень мав би невдовзі розпастись. Астрофізики оцінювали його масу від трьох до чотирьох трильйонів тонн. Якщо перстень утворився з води, взятої з океану, то океан утратив близько 20 000 кубічних кілометрів: не більш як один процент від усього об’єма. Коли ж ці явища були не природного, а штучного походження, то дуже вірогідним здавалось таке пояснення: мешканці Квінти здійснювали роботи, пов’язані з пониженням рівня морів для того, щоб відкрити шельфи й заселити їх. Отже, операцію було виконано дуже невдало. Крижаний перстень був виведений на недостатньо високу орбіту і мав через кілька років упасти назад у океан. За таких масштабів робіт це було незрозуміле і дивне.

На Квінті особливо помітними були швидкоплинні явишї — ще загадковіші від штучно створеного крижаного кільця. Нерівномірний електромагнітний шум, який емітувався з багатьох точок планети, за якийсь час значно посилився. Так, наче квінтяни одночасно привели в дію сотні максвеллівських радіопередавачів. Водночас із цим зросло випромінення інфрачервоного спектру’ з дрібними спалахами у центрі. То могли бути велетенські дзеркала, які концентрують сонячне світло у силових установках. Однак невдовзі виявилося, ще термічна компонента емісії випромінювання невелика. Спектри спалахів не були повторенням спектрів Дзети (так було б, якби Сонце концентрувалося у якихось дзеркалах) і не нагадували спектрів ядерного вибуху. Натомість радіошум продовжував зростати. Він був коротко- і середньохвильовий, на багатьох діапазонах. Метрове випромінювання нагадувало модульоване.

Це повідомлення викликало сенсацію ще й через те, що хтось його переінакшив: нібито випромінення спрямовувалось, як радарне; одне слово, це означало, що планета помітила «Еврідіку».