Фірман султана

З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.

– Здравей, пане господарю! – привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.

– Здравейте, – відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: – Кто єсте?

Звенигора виступив наперед.

– Другарю, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати – дозволь переночувати!

Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву.

– Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєі страви.

– Спасибі, – подякував Звенигора. – Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?

– Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, – відповів старий. – А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.

«Гм, хитрий старий – викрутився, – подумав козак. – Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?»

Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши його в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.

– Не подобається мені його таємничість і замкнутість, – тихо промовив Роман. – Бликає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще нам дременути звідси, поки він не привів яничарів?

Однак його ніхто не підтримав, Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м'яку постіль. Звенигора зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.

– Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, спати, а я до півночі повартую, – здався Роман. – А потім розбуджу пана Мартина.

Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя… Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.

Першим прокинувся від різкого болю в лопатках Арсен. Відколи його побив Абдурахман, він спав лише ниць, на животі. Тож він одразу відчув, як хтось сів йому на спину, завернув руки назад і почав в'язати вірьовкою. Від його крику прокинулися всі.

В колибі було світло: на столі горіла свічка. Кілька чоловіків стояло над втікачами, держачи в руках пістолі. Інші в'язали руки.

Зрозумівши, що вони потрапили в пастку, втікачі спробували чинити опір. Грива вирвав руки і зацідив нападникові кулаком у груди, але міцний удар пістолем по голові поклав Гриву назад. Дістали своє і Звенигора з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слід від сну і, видно, не до кінця втямив, що скоїлося. Тому він заборсався і вивергнув цілий потік лайок лише тоді, як його руки було вже міцно затягнуто сирицею.

Коли все скінчилось і чулося тільки важке сопіння пов'язаних утікачів та їхніх ворогів, один з нападників штовхнув Звенигору ногою під бік.

– Ну, ти, яничаре, вставай! Розповідай, який шайтан заніс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!

– Та хто ви такі, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини? – спитав обурено Звенигора, дуже підозріваючи, що перед ним таки не яничари, а вільні господарі гір. – Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совість і честь! Пригостив, нагодував – і видав цим розбишакам?

Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, відповів:

– Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги! І не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по-доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?

– Ніхто нас не присилав. Ми самі прийшли.

– Хто ж ви такі? Яничари?

– Звідки ви це взяли?

– Не викручуйся, по шкурі бачимо!

Звенигора оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдутинів, якщо це справді гайдутини. Хоч його одяг був забрьоханий, зім'ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.

– Шкуру можна скинути!

– Це однак тебе не врятує, яничаре!

– А може і врятує! Розв'яжіть мені руки!

Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит.

– Розв'язати, Ганчо?

Той ствердно хитнув головою.

Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Звенигора поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнув – і відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, він щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла.

– Дивіться!