Фройд би плакав

– А зараз, любий, ми просто ляжемо спати… Заплетемося один довкола одного, як завжди… А завтра ми вже не будемо вставати по черзі. Нам не треба буде замовляти сніданок на різні години. Не треба буде писати листи різним людям. Не треба буде перевзувати з ніг на ноги в'єтнамки, щоби піти в туалет. Не треба буде думати про твоїх жінок, а моїх чоловіків і жінок. Не треба буде зважати на різницю національностей у паспортах. Ми просто поскидаємо всі метрики докупи на якій-небудь площі і підпалимо їх на курчу мать. Навіщо нам усе це? Завтра ж бо ми прокинемося іншою, хоча й тією ж самою, істотою. Тільки вже Єдиною. Кращою. Досконалішою. Повнішою і просто андрогінною. Завтра ми прокинемося Мар-о-Маром.

Кінець кінцем

Якось, повернувшись увечері додому з оберемком квітів та іншого мотлоху для дружини (упс, вона таки не любила зрізаних квітів…), він відчув, що дещо в їхньому домі змінилося. Дійсно, чогось бракувало. Все було на місці, тільки вона не прийшла ні через дві години, ні на другий день. Він сидів і нічого не міг зрозуміти. Потім, день на третій, зазирнув до своєї поштової скриньки і знайшов там коротесенького листа:

Не можу бути з жодним чоловіком. Усі ви - убивці свободи. Чи то пак, я стаю убивцею свободи, як тільки-но заприсягаюся жити разом із чоловіком. Кохані й некохані, справжні й помилкові - від усіх вас просто хочеться втікати. Бігти на волю, голосно кричати, не озиратися назад. Не просити пробачення - однаково ви цього не любите і не пробачите мені ніколи. Не пробачите мого прощення пробачення. Вам потрібна Дикість, що уб'є вас, що розірве нас на шматки, а потім буде збирати докупи. Можливо, то вже буде інша жінка. Та, що прийде за мною. Вона не помилиться - у мене дуже глибокі сліди…

М.Ф.

Серпень 2003 - травень 2004

Париж - Франкфурт - Джокджакарта - Джакарта - Бангкок-Джакарта - Джокджакарта - Київ - Яремча - Київ - Джакарта - Гілі Айр - Убуд - Джокджакарта - Берлін - Мюнхен - Київ - Делі - Аґра - Катманду - Тхімпху - Київ - Яремча - Лімасол - Київ - Ярославль - Київ - Прага