Фройд би плакав

— Дякувати Богу, що віднадив… — вголос закінчила вона.

— Прошу? — не зрозумів Ілля.

— Та так, нічого, я просто знаю приблизно, що воно таке — оцей-от рольовий анабіоз. А ще й у раю на землі. Людині надто тяжко впоратися з умовами ідеального задоволення всіх потреб. Мусить бути якесь зобов'язання і поденщина — тоді себе почуває потрібною. А для розвитку, як не крути, таки потрібно проходити через труднощі…

Ілля з усім погоджувався, а може, просто був занадто глибоко в собі. Вони сиділи в маленькому рибному ресторанчику, дивлячись, як лупашить злива по морській поверхні. П'ять хвилин тому ця злива холодними дротиками осатаніло металася їм в обличчя — така їзда на мотоциклі без окулярів чи забрал могла би скінчитися не зовсім романтично. Втім, на щастя, все обійшлося вщент промоченим одягом. Так само легко обійшлося провтикане змотування паркувального канатику на Іллєвій яхті півгодини тому — кінець мотуза просто собі валанцався всю дорогу побіля гвинта, поки Марла з Іллею пили кампарі, цілувалися й патякали про її подорожі Азією.

— Знаєш, Ангел-охоронець таки уламав Бога не топити нас, дебілів. Якби той мотуз намотався на гвинт, двигун би випав із човна, як кишка при геморої. Залишилася би діра. Така яхта, як моя, тоне півтори хвилини.

— Ага, і нам би був гаплик.

— Та ні, не було би. Я думав уже про це. Ми би вдяглися в рятувальні жилети і гребли би до берега.

— Що — за півтори хвилини роздуплилися би з жилетами? Та ну…

— Роздуплилися б. А от плисти звідтіля довелося би годин двадцять. Шкіра би розбухла від води й кровила би від солі.

— Брррр… — Марла уявила їх тіла червоними й надутими, — а ще би ми повиздихали від запалення легень, еге ж?

Аryuo such a dremer?…

«В мене немає ні дому, ні родини, нічого власне коштовного чи постійного. Самі лише випадкові прихистки. Хоча ні, постійним є цей страх. Страх втрати кожного такого острівця примарної стабільності. Я живу у глибокому, гнітючому страху, готова щохвилини просто піднятися і спакувати свої речі (дещо таки маю з речей) у похідного наплічника і чкурнути геть. Без істерик, без прощальних записок, без трагедії, із самими лише проковтнутими сльозами і спробою боротьби із принизливим жалем до себе. Власне, ці втечі я називаю красивим і страшним словом «свобода», ним жеі маскую свій страх. Кожного разу втрачатися, тупо перепитувати себе, хто ти, не знаходити жодного засобу висловити відповідь, зрештою, потискати руку Пустоті і заспокоюватися, як вирваний зуб. Я готова до втрати будь-якої хвилини, але не завжди готова до своєї реакції на втрату. І це соромно. Це гнітить. Це обриває псевдоніжки моїй свободі аж під самі її псевдояйця. Я здатна на любову і втечі. Я здатна на сльози. Я здатна на такі тупі і шмаркаті фрази, як оці дві попередні. Я не можу вбити себе за раз (щосили жорстоко засуджуючи нещасних самогубців), зате залюбки вбиваю себе сантиметр за сантиметром щодня. Відтак мені здається, що некроз припинився, а насправді то лише ватно-марлеві пов'язки ілюзій попритискали відчуття відмирання. Мені недоступне просте людське щастя. Я не можу, як всі. Це надто велика розкіш. Було би нічого, якби запросто могла, як не всі. Як непросте людське щастя. Чи доступне воно?…»