Гайдамаки

Аж ось ведуть гайдамаки

Ксьондза-єзуїта

І двох хлопців. «Гонто, Гонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш — заріж і їх:

Вони католики.

Чого ж ти став? чом не ріжеш?

Поки невеликі,

Заріж і їх, бо виростуть,

То тебе заріжуть…»

«Убийте пса! а собачат

Своєю заріжу.

Клич громаду. Признавайтесь,

Що ви католики!»

«Католики… бо нас мати…»

«Боже мій великий!

Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!»

Зібралась громада.

«Мої діти — католики…

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете?..»

«Будем різать, тату!»

«Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила?

Менше б гріха: ви б умерли

Не католиками;

А сьогодні, сини мої,

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга». Махнув ножем —

І дітей немає!

Попадали зарізані.

«Тату! — белькотали. —

Тату, тату… ми не ляхи!

Ми…» — та й замовчали[63].

«Поховать хіба?»

«Не треба!

Вони католики.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ворога не різали?

Чом матір не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила?..

Ходім, брате!»

Взяв Максима,

Пішли вздовж базару,

І обидва закричали:

«Кари ляхам, кари!»

І карали: страшно, страшно

Умань запалала.

Ні в будинку, ні в костьолі,

Нігде не осталось, —

Всі полягли. Того лиха

Не було ніколи,

Що в Умані робилося.

Базиліан школу[64],

Де учились Гонти діти,

Сам Гонта руйнує:

«Ти поїла моїх діток! —

Гукає, лютує. —

Ти поїла невеликих,

Добру не навчила!..

Валіть стіни!»

Гайдамаки

Стіни розвалили, —

Розвалили, об каміння

Ксьондзів розбивали,

А школярів у криниці

Живих поховали.

До самої ночі ляхів мордували;

Душі не осталось. А Гонта кричить:

«Де ви, людоїди? де ви поховались?

З’їли моїх діток, — тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!

Сини мої любі, мої чорноброві!

Де ви поховались? Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хочеться пить,

Хочеться дивитись, як вона чорніє,

Хочеться напитись… Чом вітер не віє,

Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!

Сховайтесь за хмару: я вас не займав,

Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!

Де я прихилюся?»

Так Гонта кричав;

По Умані бігав. А серед базару,

В крові, гайдамаки ставили столи;

Де що запопали, страви нанесли

І сіли вечерять. Остатняя кара,

Остатня вечеря!

«Гуляйте, сини!

Пийте, поки п’ється, бийте, поки б’ється!

Залізняк гукає. — Aнy, навісний,

Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,

Нехай погуляють мої козаки!»

І кобзар ушкварив:

«А мій батько орандар,

Чоботар;

Моя мати пряха

Та сваха;

Брати мої, соколи,

Привели

І корову із діброви,

І намиста нанесли.

А я собі Христя

В намисті,

А на лиштві листя

Та листя,

І чоботи, і підкови,

Вийду вранці до корови,

Я корову напою,

Подою,

З парубками постою,

Постою».

«Ой гоп по вечері,

Замикайте, діти, двері,

А ти, стара, не журись

Та до мене пригорнись!»

Всі гуляють. А де ж Гонта?

Чом він не гуляє?

Чому не п’є з козаками?

Чому не співає?

Нема його; тепер йому,

Мабуть, не до неї,

Не до співи.

А хто такий

У чорній киреї

Через базар переходить?

Став; розрива купу

Ляхів мертвих: шука когось.

Нагнувся, два трупи

Невеликих взяв на плечі

І, позад базару,

Через мертвих переступа,

Криється в пожарі

За костьолом. Хто ж це такий?

Гонта, горем битий,

Несе дітей поховати,

Землею накрити,

Щоб козацьке мале тіло

Собаки не їли.

І темними улицями,

Де менше горіло,

Поніс Гонта дітей своїх,

Щоб ніхто не бачив,

Де він синів поховає

І як Гонта плаче.

Виніс в поле, геть од шляху;

Свячений виймає

І свяченим копа яму.

А Умань палає,

Світить Гонті до роботи

І на дітей світить.

Неначе сплять одягнені.

Чого ж страшні діти?

Чого Гонта ніби краде

Або скарб ховає?

Аж труситься. Із Умані

Де-де чуть — гукають

Товариші гайдамаки;

Гонта мов не чує,

Синам хату серед степу

Глибоку будує.

Та й збудував. Бере синів,

Кладе в темну хату

Й не дивиться, ніби чує:

«Ми не ляхи, тату!»

Поклав обох; із кишені

Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі

Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився…

Тяжко-важко плаче:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину.

А хто мене поховає?

На чужому полі

Хто заплаче надо мною?

Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!

Що ти наробила?

Нащо мені дітей дала?

Чом мене не вбила?

Нехай вони б поховали,

А то я ховаю».

Поцілував, перехрестив,

Покрив, засипає:

«Спочивайте, сини мої,

В глибокій оселі!

Сука мати не придбала

Нової постелі.

Без васильків і без рути

Спочивайте, діти,

Та благайте, просіть бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає,

За гріх сей великий.

Просіть, сини! Я прощаю,

Що ви католики».

Зрівняв землю, покрив дерном,

Щоб ніхто не бачив,

Де полягли Гонти діти,

Голови козачі.

«Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку,

І мені те буде.

І мене вб’ють… коли б швидче!

Та хто поховає?

Гайдамаки!.. Піду ще раз.

Ще ряз погуляю!..»

Пішов Гонта, похилившись;

Іде, спотикнеться.

Пожар світить; Гонта гляне,

Гляне — усміхнеться.

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався.

Утер очі… тілько мріє

В диму, та й сховався.

ЕПІЛОГ

Давно те минуло, як, мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав,

Без свити, без хліба, по тій Україні,

Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.