Гаррі Поттер і келих вогню

Гаррі навіть не помітив, як проминув кам'яного гаргуйля, що охороняв вхід до кабінету Дамблдора. Тоді закліпав, озирнувся, зрозумів, що сталося, й повернувшись назад, зупинився перед гаргуйлем. І раптом згадав: він не знає пароля.

— Лимонний шербет? — спробував навмання.

Гаргуйль не ворухнувся.

— Гаразд, — сказав Гаррі, дивлячись на нього. — Грушеве драже. Е-е-е... Льодяник. Свистобджілка. Жуйка "Друбл". "Берті Бот"... та ні, він його не любить... чи любить?.. Та відчини ж, невже так важко? — сердито вигукнув він. — Мені конче треба його побачити, це терміново!

Гаргуйль не ворушився. Гаррі його копнув — та це нічого не дало, лише заболів великий палець на нозі.

— Шоколадна жабка! — злісно закричав він, стоячи на одній нозі. — Цукрове перо! Тарганятина!

Гаргуйль ожив і відскочив набік. Гаррі закліпав.

— Тарганятина? — вражено повторив він. — Я ж пожартував...

Він кинувся в отвір у стіні й ступив на першу кам'яну сходинку. Двері позаду зачинилися, а гвинтові сходи почали повільно рухатися догори, наближаючи його до лискучих дубових дверей з мідною клямкою.

З кабінету долинали голоси. Гаррі зійшов зі сходів і зупинився, прислухаючись.

— Дамблдоре, на жаль, я не бачу зв'язку! Жодного! — то був голос Корнеліуса Фаджа, міністра магії. — Лудо каже, що Берта могла просто заблукати. Згоден, ми вже мали б її знайти, але все одно, доказів нечистої гри немає. Ніщо не свідчить, що зникнення Берти Джоркінз пов'язане зі зникненням Барті Кравча!

— Пане міністре, як ви гадаєте, що сталося з Барті Кравчем? — прогарчав Муді.

— Існує дві можливості, Аласторе, — відповів Фадж. — Або Кравч нарешті зсунувся з глузду — що дуже ймовірно, і ви, мабуть, зі мною погодитеся, зважаючи на його біографію... Збожеволів і десь блукає...

— Корнеліусе, якщо сталося саме так, то він блукає на диво швидко, — спокійно мовив Дамблдор.

— Або ще... гм... — знітився Фадж. — Прибережу висновки до того часу, коли побачу місце, де його знайшли. Кажете, це було десь неподалік бобатонської карети? Дамблдоре, ти знаєш, що то за жінка?

— На мій погляд, здібна директорка... і чудова танцюристка, — тихо сказав Дамблдор.

— Дамблдоре, перестань! — роздратувався Фадж. — Тобі не здається, що ти захищаєш її через Геґріда? Не такі вже вони обоє й безпечні... Чи ти вважаєш, що Геґрід безпечний зі своєю пристрастю до монстрів?

— Я підозрюю мадам Максім не більше, ніж Геґріда, — так само спокійно промовив Дамблдор. — Думаю, Корнеліусе, що упереджений саме ти.

— Чи не могли б ми припинити цю дискусію? — гаркнув Муді.

— Так-так, ходімо на територію, — нетерпляче закивав Фадж.

— Я не про це, — загримів Муді. — Річ у тому, що з тобою, Дамблдоре, хоче поговорити Поттер. Він чекає за дверима.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ — Сито спогадів

Двері кабінету відчинилися.

— Здоров, Поттере, — сказав Муді. — Заходь.

Гаррі зайшов. Йому вже доводилося бувати в кабінеті Дамблдора. На стінах цієї гарної округлої кімнати висіли портрети попередніх директорів та директорок Гоґвортсу. Усі вони мирно спали, посопуючи уві сні.

Корнеліус Фадж, у своїй звичній смугастій мантії та з ясно-зеленим капелюхом-котелком у руці, стояв біля Дамблдорового столу.

— Гаррі! — весело вигукнув Фадж, ступаючи назустріч. — Як ся маєш?

— Чудово, — збрехав Гаррі.

— А ми щойно балакали про той вечір, коли на території школи з'явився містер Кравч, — повідомив Фадж. — Здається, саме ти його знайшов?

— Так, — підтвердив Гаррі. Знаючи, що безглуздо прикидатися, ніби він не підслухав їхньої розмови, додав:

— Однак мадам Максім я там не бачив. А їй заховатися нелегко...

Дамблдор, що стояв позад Фаджа, усміхнувся до Гаррі. Його очі заблищали.

— Ну що ж... — знічено сказав Фадж, — ми саме збиралися пройтися по території, тому вибач... а тобі, либонь, треба повертатися на урок...

— Пане професоре, я хотів би з вами поговорити, — Гаррі глянув на Дамблдора. Той відповів гострим допитливим поглядом.

— Гаррі, зачекай мене тут, — сказав Дамблдор. — Ми ненадовго.

Уся трійця мовчки вийшла з кабінету. Двері зачинилися. Десь за хвилину Гаррі почув, що поцокування дерев'яної ноги Муді долинає з коридору дедалі слабше й невиразніше. Він оглянув кабінет.

— Привіт, Фоуксе, — сказав Гаррі.

Фенікс професора Дамблдора, Фоукс, сидів на позолоченому сідалі біля дверей. Завбільшки як лебідь, у розкішному яскраво-червоному та золотому оперенні, він шелестів довгим хвостом і лагідно поглядав на Гаррі.

Гаррі сів на стілець перед Дамблдоровим столом. Декілька хвилин він просто оглядав старих директорів та директорок, що хропли у своїх рамах, думав про щойно почуте та обмацував пальцями шрам. Біль минув.