Гаррі Поттер і келих вогню

Одна світляна намистина мерехтіла вже за кілька сантиметрів від кінчика чарівної палички Волдеморта. Гаррі не розумів, навіщо це робить, не розумів, що це дасть... Але він з останніх сил зосередився на тому, щоб змусити намистину яскравого світла торкнутися палички Волдеморта... І повільно... дуже повільно... вона попливла по золотій нитці ще далі... на мить затремтівши... торкнулася...

Волдемортова чарівна паличка вереснула так, наче їй сильно заболіло, аж луна загула... А тоді — червоні очі Темного Лорда розширилися з жаху — зіткана з густого диму рука вилетіла з кінчика палички і розтанула... То був привид руки, подарованої Червохвостові... Знову залунали сповнені болю волання... Тепер з палички почало виростати щось набагато більше, сірувате, ніби зліплене з найгустішого диму... якась голова... далі груди й руки... торс Седрика Діґорі.

Від жаху Гаррі ледь не випустив паличку з рук, але інстинктивно вчепився в неї, і нитка золотого світла не розірвалася. З кінчика Волдемортової палички, наче протиснувшись крізь вузесенький отвір, вже цілком вималювався сірий привид Седрика Діґорі (та чи був це привид? він мав такий реальний вигляд)... Седрикова тінь стала на повен зріст, поглянула на золоту нитку світла й промовила:

— Тримайся, Гаррі.

Голос лунав нечітко й віддалено. Гаррі зиркнув на Волдеморта... У його розширених червоних очах відбивався жах... Він очікував такого повороту подій не більше, ніж Гаррі... Звідкілясь долинали далекі перелякані вигуки смертежерів, що тупцяли навколо золотого шатра...

Паличка заверещала ще пронизливіше... А тоді з її кінчика почало виринати щось іще... Темна тінь голови, руки й торс... Відразу після Седрика з'явився старий, якого Гаррі бачив колись уві сні... Він так само, як і Седрик, виштовхувався з палички... і цей привид, чи ця тінь, здивовано спираючись на костур, розглядала Гаррі, Волдеморта, золоту павутину та поєднані між собою чарівні палички...

— То він таки справжній чарівник? — спитав дід, дивлячись на Волдеморта. — Слухай, хлопче, ти мусиш його перемогти... Він мене вбив, цей тип...

Тим часом з палички з'являлася наступна голова — жіноча, сіра, наче закіптюжена статуя... Обидві Гарріні руки тремтіли: він з усієї сили намагався втримати чарівну паличку. Тінь жінки впала на землю поруч з іншими і випросталася, роздивляючись...

Широко розплющеними очима Берта Джоркінз спостерігала за битвою, що відбувалася перед нею.

— Гаррі, не попускай! — закричала вона. Її голос відлунював, як і Седриків, наче долинав звідкілясь здалеку. — Не відпускай його!

Разом з двома іншими примарними постатями вона почала пересуватися вздовж внутрішніх стін золотої клітки. Смертежери й далі метушилися назовні. Кружляючи навколо дуелянтів, Волдемортові жертви шепотіли Гаррі підбадьорливі слова і щось нечутно сичали до Волдеморта.

З кінчика Волдемортової чарівної палички знову почала з'являтися чиясь голова... і Гаррі знав, хто то буде... Він ніби чекав цього ще з тієї миті, як з'явилася тінь Седрика... Чекав, бо про жінку, яка зараз з'являлася, він думав цієї ночі найбільше...

Димова тінь молодої довговолосої жінки впала на землю, випросталася і глянула на Гаррі... Хоч його руки трусилися тепер просто нестерпно, він теж поглянув у примарне обличчя своєї матері.

— Тато вже йде, — тихо проказала вона. — Він хоче з тобою побачитися... Усе буде добре... тримайся...

І він таки прийшов... Спершу — голова, потім — тіло... Висока розмита постать Джеймса Поттера зі скуйовдженим і неслухняним, як у Гаррі, волоссям, виринула з кінчика Волдемортової палички, впала на землю і теж випросталася. Він підійшов до Гаррі впритул, подивився на нього і заговорив таким самим ледь чутним і віддаленим голосом, як і всі. Він говорив тихо, нечутно для Волдеморта, лице якого стало мертвотно-бліде зі страху, адже довкола нього кружляли його жертви.

— Коли зв'язок між вашими чарівними паличками зруйнується, ми зможемо залишитися тут усього на кілька секунд... Але трохи часу ти матимеш... ти повинен добігти до летиключа, він поверне тебе у Гоґвортс... Зрозумів, Гаррі?

— Так, — видихнув він. Тепер Гаррі думав лише про те, як би йому втримати паличку в руках, бо вона весь час вислизала з-поміж пальців.

— Гаррі... — прошепотіла Седрикова тінь. — Забери моє тіло, добре? Передай його моїм батькам...

— Я все зроблю, — кивнув Гаррі. Його лице перекосилося від неймовірного зусилля: втримати паличку!

— Зараз, — прошепотів батьків голос. — Приготуйся бігти... Давай...

— БІЖУ! — крикнув Гаррі. Так чи так, а довше він триматися не міг — могутнім ривком піднявши паличку догори, він розірвав золоту нитку. Клітка зі світла зникла, стихла феніксова пісня, але не розтанули примарні постаті Волдемортових жертв. Вони підійшли до Темного Лорда, затуляючи Гаррі від його погляду.