Гаррі Поттер і келих вогню

Перед Гаррі лежав блідий веснянкуватий чоловік з копицею світлого волосся. Гаррі знав, хто це. Він бачив його у Дамблдоровім ситі спогадів, пам'ятав, як його виводили із зали дементори, як він переконував містера Кравча, що не винен... Але тепер довкола його очей проступили зморшки, і він мав набагато старший вигляд...

З коридору почулися поспішні кроки. Повернувся Снейп. За ним дріботіла Вінкі. Професорка Макґонеґел ішла останньою.

— Кравч! — вигукнув Снейп, заклякши на порозі. — Барті Кравч!

— Хай Бог милує! — видихнула професорка Макґонеґел, так само різко зупинившись і дивлячись на непритомного.

Брудна, скуйовджена Вінкі визирала з-за Снейпових ніг. Її рот широко роззявився й вона пронизливо верескнула.

— Паничу Барті, паничу Барті, чому ви тут?

Вона кинулася на груди молодого чоловіка.

— Ви його вбити! Ви його вбити! Ви вбити сина господаря!

— Вінкі, він тільки оглушений, — сказав Дамблдор. — Відійди, будь ласкава. Северусе, ти приніс настоянку?

Снейп простяг Дамблдорові скляну пляшечку, наповнену прозорою рідиною — то була сироватка правди, якою Снейп якось на уроці лякав Гаррі. Дамблдор устав, підійшов до непритомного і посадив його, обперши об стіну під Зловорожим Люстерком, у якому відображення Дамблдора, Снейпа та Макґонеґел усе ще спостерігали за тим, що відбувалося. Вінкі опустилася навколішки, трусячись і затуляючи обличчя руками. Дамблдор силою відкрив непритомному рота і влив туди три краплі. Тоді доторкнувся чарівною паличкою до його грудей і сказав:

— Розсійчари!

Кравчів син розплющив очі. Обличчя в нього було мляве, погляд затуманений. Дамблдор присів перед ним, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні.

— Ви мене чуєте? — ледь чутно спитав Дамблдор.

Повіки Кравчевого сина затремтіли.

— Так, — пробурмотів він.

— Розкажіть нам, — м'яко проказав Дамблдор, — як ви сюди потрапили. Як утекли з Азкабану?

Кравчів син, здригнувшись, глибоко вдихнув і заговорив рівним, позбавленим емоцій голосом.

— Мене врятувала мати. Вона знала, що помирає, і тому переконала батька зробити для неї останню ласку — визволити мене. Він любив її так, як ніколи не любив мене, тому погодився. Батьки прийшли мене провідати. Дали мені ковток багатозільної настійки з волосиною матері. А вона ковтнула настійку з моєю волосиною. Ми перетворилися одне на одного.

Вінкі судомно затрясла головою.

— Не казати більше нічого, паничу Барті, не казати нічого, у вашого батька можуть виникати неприємності!

Та Кравч знову глибоко вдихнув і заговорив таким самим безпристрасним тоном.

— Дементори сліпі. Вони відчули, що в Азкабан заходять дві особи: здорова та смертельно хвора. А потім відчули, як дві особи — здорова та смертельно-хвора — покидають Азкабан. Батько потай вивів мене під виглядом матері — на той випадок, якщо хтось із в'язнів дивитиметься крізь щілини у дверях...

— Невдовзі мати в Азкабані померла. Аж до смерті вона старанно пила багатозільну настійку. Її поховали під моїм іменем і з моїм виглядом. Усі повірили, що то був я.

Його повіки знову затремтіли.

— І що зробив з вами батько, коли привіз додому? — неголосно запитав Дамблдор.

— Інсценізував смерть матері. Тихий, закритий похорон. Труна була порожня. Наша ельфиня доглядала за мною і лікувала. Потім я мусив ховатися. Батько застосовував численні закляття, щоб хоч трохи підкорити мене. Очунявши, я марив лише тим, щоб відшукати свого хазяїна... І повернутися до нього на службу.

— Як саме батько намагався вас підкорити? — запитав Дамблдор.

— Закляттям "Імперіус", — відповів Кравч. — Я був під батьковим контролем. Я мусив носити плаща-невидимку і вдень, і вночі. Поруч завжди була наша ельфиня — мій сторож та опікун. Вона мене жаліла й тому переконала батька зрідка винагороджувати мене за добру поведінку.

— Паничу Барті, паничу Барті, — скиглила Вінкі, затуляючи долонями обличчя. — Ви не мати права розповідати їм — у нас бути неприємності...

— Чи хто-небудь довідався, що ви живий? — м'яко поцікавився Дамблдор. — Хтось іще, окрім вашого батька та ельфині-домовички?

— Так, — кивнув Кравчів син. Його повіки затремтіли втретє. — Чарівниця з батькової роботи. Берта Джоркінз. Вона прийшла до нас з паперами батькові на підпис. Його вдома не виявилося. Вінкі запросила її увійти і повернулася до мене на кухню. Берта почула, що Вінкі зі мною розмовляє. І вирішила розвідати. Вона почула достатньо, щоб здогадатися, хто ховається під плащем-невидимкою. Згодом приїхав батько. Берта зізналася. Батько наклав на неї сильні чари забуття, щоб вона про все забула. Чари виявилися занадто потужними. Батько сказав, що вони серйозно поруйнували її пам'ять.

— Чому вона пхати носа у справи мого хазяїна? — скиглила Вінкі. — Чому вона не дати нам спокій?

— Розкажіть про Кубок світу з квідичу, — попросив Дамблдор.