Гаррі Поттер і келих вогню

— Зі скрутами, — вишкірився до Гаррі Рон.

— Мої к'оникі звикли до п'ефної... е-е... суворр'ості, — сказала мадам Максім, ніби сумніваючись, що якийсь там учитель догляду за магічними істотами впорається з цим завданням. — Вони дьюже сильні...

— Запевняю вас, що Геґрід усе зробить як слід, — усміхнувся Дамблдор.

— Дьюже допрре, — кивнула головою мадам Максім, — але прошю переказати 'Еґррідофі, що ці к'оні п'ють тіллькі віскі з ячмінного солоду.

— Усе буде зроблено, — також легенько кивнув Дамблдор.

— Ходьїмо, — владно звеліла своїм учням мадам Максім, і гоґвортці розступилися, щоб дати їм дорогу.

— Які ж тоді будуть коні з Дурмстренґу? — звернувся до Гаррі й Рона Шеймус Фініґан, перехиляючись через голови Лаванди й Парваті.

— Якщо виявиться, що вони ще більші, то навіть Геґрід з ними не впорається, — відповів Гаррі. — Якщо лиш на нього не напали власні скрути. Цікаво, що там з ними сталося?

— Може, повтікали, — з надією сказав Рон.

— Ой, не кажи так, — здригнулася Герміона. — Уяви, якщо вони почнуть отут скрізь лазити...

Вони стояли, трусилися від холоду, й очікували прибуття делегації з Дурмстренґу. Якийсь час тишу порушувало тільки голосне форкання й тупіт копит величезних коней мадам Максім. І ось...

— Чуєш? — запитав зненацька Рон.

Гаррі прислухався. З темряви долинав голосний і на диво зловісний шум — ніби руслом ріки рухався, глухо рокочучи й засмоктуючи повітря, велетенський пилосос...

— Озеро! — заволав Лі Джордан, показуючи туди. — Гляньте на озеро!

Усі вони стояли на узвишші, тож добре бачили гладеньку чорну поверхню води... хоч зараз вона аж ніяк не була гладенька. Щось заклекотіло в центрі озера. На поверхні з'явилися великі бульбашки, на замулені береги почали накочуватися хвилі... і раптом посеред озера утворився великий вир, немовби з його дна висмикнули здоровенну затичку...

З цього виру почала поволі видобуватися довга чорна жердина... а тоді Гаррі побачив там снасті...

— Це щогла! — гукнув він Ронові й Герміоні.

Неспішно й велично з води здіймався корабель, що виблискував у місячному сяйві. Він мав дивний, схожий на кістяк, вигляд, ніби воскрес після кораблетрощі. Його ілюмінатори, крізь які мерехтіло тьмяне імлисте світло, нагадували очі привидів. Нарешті корабель виринув з води увесь і, погойдуючись на хвилях, став підпливати до берега. За кілька хвилин шубовснув у воду якір, а тоді почулося, як об берег гупнувся трап.

Почали виходити учні. Було видно їхні силуети, коли вони проходили повз освітлені ілюмінатори. Усі вони, зауважив Гаррі, нагадували за статурами Креба і Ґойла... але коли підійшли ближче, прямуючи через галявину до залитого світлом вестибюлю, він зрозумів, що таке враження створювали їхні плащі з якогось кошлатого й сплутаного хутра. Проте чоловік, який вів їх до замку, мав на собі плаща з іншого хутра — гладенького й сріблястого, немов його волосся.

— Дамблдор! — радісно вигукнув він, піднімаючись по схилу. — Як ся маєш, друже, як справи?

— Чудово, професоре Каркароф, дякую, — відповів Дамблдор.

Каркароф мав солодкий, єлейний голос. Коли він опинився в смузі світла, що лилося з дверей замку, то всі побачили, що професор, як і Дамблдор, був високий і худий, з коротким сивим волоссям, а цапина борідка, що закручувалася знизу, майже не приховувала його не особливо вольового підборіддя. Підійшовши до Дамблдора, він обома руками потис його долоні.

— Любий старий Гоґвортс, — проказав він, з усмішкою дивлячись на замок. Його зуби були пожовклі, а ще Гаррі помітив, що, попри усмішку, очі в нього залишалися холодними й пронизливими. — Як це добре — опинитися тут. Як це гарно... Вікторе, підходь до тепла... ти ж не проти, Дамблдоре? Віктор трохи застудився, має нежить...

Каркароф підкликав до себе одного з учнів. Коли той підійшов, Гаррі помітив характерний гачкуватий ніс і густі чорні брови. Рон міг його не штурхати й не шепотіти на вухо, бо він і так уже впізнав цей профіль.

— Гаррі — це Крум!

— РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ — Келих Вогню

— Не може бути! — приголомшено сказав Рон, коли гоґвортці рушили сходами за делегацією Дурмстренгу. — Гаррі, це Крум! Віктор Крум!

— Роне, ну то й що? Це ж лише квідичист, — стенула плечима Герміона.

— Лише квідичист? — Рон глянув на неї так, ніби не вірив власним вухам. — Герміоно... та це ж один з найкращих ловців у світі! Я й не знав, що він і досі вчиться у школі!

У вестибюлі, дорогою до Великої зали, Гаррі побачив Лі Джордана, котрий аж підстрибував, щоб краще розгледіти бодай Крумову потилицю. Кілька шестикласниць розпачливо нишпорили по кишенях: "Ой ні, не може бути, навіть пера немає...", "Може, він підпише мій капелюшок губною помадою?"

— Аякже, — зарозуміло пирхнула Герміона, минаючи тих дівчат.

— Я спробую взяти в нього автограф, — озвався Рон, — Гаррі, маєш перо?

— Ні. Усі мої пера нагорі, в портфелі.