Гаррі Поттер і орден Фенікса

— Геґріде, — шепіт її ледве чувся, так голосно дихала спляча істота, — хто це такий?

Гаррі це питання видалося дивним, бо він саме хотів спитати: "Що це таке?"

— Геґріде, ти ж нам казав... — почала Герміона, і чарівна паличка затремтіла в її руках, — ти казав, що ніхто з них не хотів сюди приходити!

Гаррі перевів погляд з неї на Геґріда і тут, коли нарешті все збагнув, злякано зойкнув і знову глянув на пагорб.

Велика купа землі, на якій легко могли вміститися він, Герміона і Геґрід, поволі рухалася то вгору, то вниз, відповідно до глибокого хрипкого дихання. То був ніякий не пагорб. То була вигнута спина...

— Він не хтів іти, — розпачливо сказав Геґрід. — Але ж я мусив його привести, Герміоно, мусив!

— Але чому? — ледь не плакала Герміона. — Чому... що... ой, Геґріде!

— Я знав, шо треба його сюди привести, — пояснив Геґрід, теж готовий заплакати, — і... і навчити його файних манер... і тоді я міг би вивести його в люди й показати, шо він цілком безпечний!

— Безпечний! — пронизливо вигукнула Герміона, а Геґрід несамовито замахав на неї руками, бо велетенська істота голосно загарчала й поворухнулася уві сні. — Це ж від нього в тебе всі ці рани, правда? Ось чому ти постійно побитий!

— Він просто не розраховує своєї сили! — почав переконувати Геґрід. — Він уже си виправляє і менше махає кулаками.

— То он чому ти добирався додому аж два місяці! — стривожено мовила Герміона. — Ой, Геґріде, навіщо ти його сюди привів, якщо він не хотів іти? Невже йому не краще було б зі своїми?

— Вони його мучили, Герміоно. бо він такий манюній! — пояснив Геґрід.

— Манюній? — перепитала Герміона. — Манюній?

— Герміоно, я не міг його покинути, — з бороди і з побитого Геґрідового лиця цебеніли сльози. — Бо він... мій братик!

Герміона втупилася в нього, роззявивши рота.

— Геґріде, коли ти кажеш "братик", — поволі вимовив Гаррі, — то маєш на увазі...

— Ну.. братик по мамі, — уточнив Геґрід. — Виявляється, шо мама си зійшла з іншим велетнем, коли кинула мого татка, і так з'явився Ґроп...

— Ґроп? — перепитав Гаррі.

— Еге ж... так звучит, коли він вимовляє своє ім'я, — стурбовано пояснив Геґрід. — Він ще погано говорит по-нашому.. я пробував його навчити... виглядає, шо вона не любила його — так само, як і мене. Видите, для велеток найголовніше — народжувати файних великих діточок, а він був замалий як на велетня... тілько п'єть метрів...

— О так, зовсім манюній! — саркастично вигукнула близька до істерики Герміона. — Справжня крихітка!

— З нього там усі знущалися... я просто не міг його там залишити...

— А мадам Максім не була проти?

— Вона... вона виділа, як то для мене важливо, — відповів Геґрід, заламуючи свої велетенські руки. — Але... за якийсь час вона си від нього втомила, то правда... тому ми пішли додому різними шляхами... але вона си обіцяла нікому ніц не казати...

— А як тобі вдалося його сюди довести, щоб ніхто не помітив? — здивувався Гаррі.

— Тому ж то це так довго й тривало, — пояснив Геґрід. Ми йшли тілько вночі і найдикішими місцями. Звісно, він може рухатися дуже швидко, але ж постійно хтів вертатися назад.

— Ой, Геґріде, чому ж ти його не відпустив! — Герміона сіла на зламане дерево й затулила обличчя руками. — Що ти збираєшся робити з буйним велетнем, який навіть не хоче тут залишатися!

— Ну... "буйним"... се троха зарізко, — і далі схвильовано заламував руки Геґрід. — Мушу визнати, шо він кілька разів кидався на мене, коли мав поганий настрій, але він стає кращий, набагато кращий, він си заспокоює.

— А навіщо тоді ці канати? — поцікавився Гаррі.

Він щойно помітив товстенні канати, що тяглися від стовбурів найбільших дерев до Ґропа, який згорнувся клубочком на землі спиною до них.

— Ти його прив'язав? — ледь чутно запитала Герміона.

— Ну... так... — винувато підтвердив Геґрід. — Видите... я ж вам казав... він ще не може розрахувати своєї сили.

Гаррі тепер зрозумів, чому в лісі не було жодної живої істоти.

— То що ти хочеш від мене, Гаррі й Рона? — запитала Герміона, передчуваючи щось недобре.

— Припильнуйте за ним, — хрипко відповів Геґрід. — Коли мене тут не буде.

Гаррі й Герміона обмінялися приреченими поглядами, а Гаррі з острахом пригадав, що пообіцяв Геґрідові виконати будь-яке його прохання.

— А що... що саме треба робити? — допитувалася Герміона.

— Його не треба годувати, нє! — гаряче пояснив Геґрід. — Він і сам собі здобуде харчі. Пташки, олені й усьо таке... нє, йому лиш потрібне товариство. Якби я тілько знав, шо хтось йому хоч троха допоможе... ну... наприклад, навчит його нашої мови.