Гаррі Поттер і орден Фенікса

Рон завмер, очі його розширилися. Джіні перестала тупцяти по ногах слизеринки, яка її тримала. Навіть Луна трохи здивувалася. На щастя, увага Амбридж та її посіпак була прикута до Герміони, й вони не помітили цих підозрілих змін.

— З Дамблдором? — перепитала Амбридж. — То ви знаєте, де зараз Дамблдор?

— Та ні! — ридала Герміона. — Ми шукали в "Дірявому казані" на алеї Діаґон, і в "Трьох мітлах", і навіть у "Кабанячій голові"...

— Дурне дівчисько... Дамблдор не сидітиме в шинку, коли за ним полює все міністерство! — закричала Амбридж і кожнісінька риса її обвислого обличчя просякла розчаруванням.

— Але... нам треба було сказати йому щось дуже важливе! — завивала Герміона, ще щільніше затуляючи обличчя руками, і Гаррі знав, що це було не з розпачу, а для того щоб приховати цілковиту відсутність сліз.

— Так? — знову розхвилювалася Амбридж. — І що ж ви хотіли йому сказати?

— Ми... ми хотіли сказати, що все вже г-готове! — заходилася плачем Герміона.

— Що готове? — Амбридж знову схопила її за плечі й труснула. — Що готове, дівчино?

— 3б... зброя, — відповіла Герміона.

— Зброя? Зброя?! — очі Амбридж трохи не луснули від збудження. — Ви розробили якийсь спосіб опору? Зброю, щоб використати її проти міністерства? За наказом Дамблдора, зрозуміло?

— Т-т-так. — затиналася Герміона, — але він був змушений звідси піти, перш ніж ми її закінчили, а т-т-тепер ми все зробили і н-н-не знаємо, як йому про це с-с-сказати!

— Що це за зброя? — хрипко спитала Амбридж, усе ще стискаючи Герміонині плечі своїми куцими пальцями.

— Ми с-с-самі не розуміємо, — зашморгала носом Герміона. — Ми т-т-тільки зробили те, що нас п-п-попросив професор Д-д-дамблдор.

Амбридж радісно випросталась.

— Веди мене до цієї зброї. — звеліла вона.

— Я не покажу... їм, — пронизливо вискнула Герміона, крізь пальці поглядаючи на слизеринців.

— Ти тут не став нам умов, — різко сказала професорка Амбридж.

— Добре, — знову заридала в долоні Герміона. — Добре... нехай дивляться, може, використають її проти вас! Якщо чесно, то я хотіла б, аби ви покликали якомога більше людей... хай приходять і дивляться! Ц-це вам буде добра наука... ой, як би було чудово, якби ц-ціла школа довідалася, де вона і як нею к-користуватися, а тоді, якби ви когось роздратували, вам би п-показали, де раки зимують!

Ці слова справили на Амбридж могутнє враження. Вона підозршиво зиркнула на інквізиторськиїї загін, затримавши на якусь мить вирячені очі на Мелфоєві, що не встиг приховати пожадливий і нетерплячий вираз обличчя.

Амбридж досить довго розглядала Герміону, а тоді промовила, як їй, очевидно, здавалося, материнським голосом.

— Що ж, дорогенька, підемо вдвох... і ще візьмемо Поттера, так? Ходімо.

— Пані професорко, — втрутився Мелфой, — мені здається, з вами має піти представник загону, щоб простежити...

— Я міністерський працівник найвищої кваліфікації, Мелфою! Невже ти вважаєш, що я сама не впораюся з двома підлітками, які не мають чарівних паличок? — гостро спитала Амбридж. — До того ж, думаю, що цю зброю не варто бачити іншим школярам. Залишайтесь тут до мого повернення і простежте, щоб ніхто з них, — вона показала на Рона, Джіні, Невіла й Луну, — не втік.

— Ясно, — похмуро й розчаровано буркнув Мелфой.

— А ви йдіть попереду й показуйте мені дорогу, — націлила Амбридж чарівну паличку на Гаррі й Герміону. — Ведіть.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ — Бійка й політ

Гаррі навіть не здогадувався, що задумала Герміона, та й узагалі, чи мала вона якийсь задум. Він тримався на півкроку позад неї в коридорі, що вів від кабінету Амбридж, бо розумів, що викличе підозру, якщо покаже, що не знає, куди йти. Не наважувався заговорити. Амбридж ішла майже впритул за ними, і він чув її нерівне дихання.

Герміона вивела їх сходами у вестибюль. З Великої зали долинали голоси, брязкіт ножів та виделок. Гаррі вразило, що за якихось п'ять-шість метрів люди мирно вечеряють, святкують завершення іспитів і нічим на світі не переймаються.

Герміона вийшла з дубових вхідних дверей і спустилася кам'яними сходами у духмяний літній вечір. Сонце майже торкалося верхівок дерев Забороненого лісу, і коли Герміона впевнено попрямувала через галявину — Амбридж дріботіла позаду, намагаючись не відставати, — їхні довгі темні тіні тяглися за ними по траві, немов плащі.

— Вона захована в Геґрідовій хатині? — прокричала Амбридж просто Гаррі у вухо.

— Авжеж, ні, — в'їдливо відповіла Герміона. — Геґрід міг би ненароком привести її в дію.

— Так, — погодилася Амбридж. Її збудження наростало. — Він так і зробив би, здоровецький тупий виродок.

Вона засміялася. Гаррі відчув величезне бажання обернутися й схопити її за горло, але стримався. Його шрам пульсував у м'якому тихому вечірньому повітрі, але ще не почав нестерпно пекти, а Гаррі знав, що це сталося б, якби Волдеморт налаштувався до вбивства.

— То... де ж вона? — не зовсім впевнено запитала Амбридж, коли Герміона заглибилася в ліс.

— Там, зрозуміло. — показала Герміона на темні дерева. — Її ж треба було добре сховати, щоб учні випадково не знайшли.