Гаррі Поттер і орден Фенікса

Яскраве сонце сліпило йому очі, коли він прямував галявиною до Геґрідової хижі. Скрізь на траві лежали учні — засмагали, розмовляли, читали "Недільний віщун", ласували цукерками й озиралися на нього. Хтось озивався, а хтось просто махав руками, намагаючись продемонструвати, як і "Віщун", що тепер він для них герой. Гаррі не звертав на них уваги. Не знав, що саме їм відомо про позавчорашні події, але й досі ухилявся від розпитувань.

Постукав у двері Геґрідової хатини, і спершу вирішив, що того немає вдома, але тут з-за рогу вистрибнув Іклань і мало не збив його з ніг своїм радісним вітанням. Виявилося, що Геґрід збирав на городі за хатою квасолю.

— Всьо файно, Гаррі! — засяяв він усмішкою, коли Гаррі підійшов до тину. — Заходь, заходь, вип'ємо по горнєтку кульбаб'ячого сочку...

— Як ся маєш? — запитав Геґрід, коли вони посідали за його дерев'яним столом, тримаючи по склянці крижаного соку. — 3 тобою... е-е... всьо файно?

Гаррі бачив зі стурбованого виразу Геґрідового обличчя, що той мав на увазі аж ніяк не здоров'я.

— Усе нормально, — відповів Гаррі, не бажаючи говорити про те, на що натякав Геґрід. — То де ти був?

— Ховався в горах, — відповів Геґрід. — У печері, так як колись то робив Сірі...

Геґрід зупинився на півслові, прокашлявся, зиркнув на Гаррі й відсьорбнув добрячий ковток соку.

— Але ниньки я осьо знову вдома, — зітхнув він.

— Вигляд у тебе вже кращий, — почав Гаррі, сповнений рішучості навіть не згадувати Сіріуса.

— Шо? — перепитав Геґрід, а тоді помацав своє обличчя велетенською рукою. — Еге ж. Ґропик тепер поводиться на багато ліпше, набагато. Скажу по правді, він си страшенно втішив, коли я повернувся. Файний хлопака, направду..

Я си гадаю, шо варто би було підшукати йому якусь кобітку... жіночку...

Гаррі мав би тієї ж миті відмовити Геґріда від цієї ідеї. Сама думка про появу в лісі ще й велетки, цілком можливо, навіть дикішої й свавільнішої за Ґропа, могла налякати кого завгодно, але Гаррі не мав сили сперечатися на цю тему. Йому знову захотілося побути на самоті, тож він вирішив якнайскоріше відкланятися і почав поспіхом пити кульбаб'ячий сік.

— Гаррі, всі теперка знают, що ти казав правду, — несподівано додав упівголоса Геґрід. Уважно приглядався до Гаррі. — Так воно краще, га?

Гаррі стенув плечима.

— Чуєш... — перехилився Геґрід до нього над столом, — я знав Сіріуса довше за тебе... він загинув у бою... він так завше хотів відійти...

— Нікуди він не хотів відходити! — сердито відрізав Гаррі. Геґрід схилив свою велику кудлату голову.

— Нє, факт, що нє, — тихенько погодився він. — Та все одно, Гаррі... він був не з тих, що сидять си в хаті тоді, як інші б'ються. Він би собі не пробачив, якби не вирушив на поміч...

Гаррі схопився на ноги.

— Мушу відвідати в лікарні Рона й Герміону, — скоромовкою проказав він.

— А-а-а... — засмутився Геґрід. — Тоді... всьо файно, Гаррі... бережи себе, і заскакуй, як будеш мати хви...

— Так... добре...

Гаррі кинувся до дверей. Знову вийшов на сонце, перш ніж Геґрід устиг з ним попрощатися. І знову з галявини його кликали учні. Заплющив на кілька секунд очі, бажаючи, щоб вони всі зникли, щоб розплющити очі й побачити, що він тут сам...

Кілька днів тому, ще до того як закінчилися іспити і він побачив видіння, нав'язане йому Волдемортом, Гаррі віддав би що завгодно, аби чаклунська громада дізналася, що він каже правду, повірила в повернення Волдеморта й переконалася, що Гаррі не брехун і не божевільний. Але тепер... Він пройшовся понад озером, сів на березі, сховавшись за кущами від настирливих поглядів, і замислився, дивлячись на сонячні іскри на воді...

Хотілося побути на самоті, бо після тієї розмови з Дамблдором він узагалі почувався відокремленим від усіх. Між ним і рештою світу постав невидимий бар'єр. Гаррі був — причому завжди — мічений. Просто ніколи як слід не розумів, що це означає...

І все ж таки, сидячи на березі озера, відчуваючи жахливий тягар журби і біль свіжої, незагоєної рани після втрати Сіріуса, Гаррі не сказав би, що він охоплений великим страхом. Світило сонце, навколо сміялися учні, і він, хоч і був далекий від них усіх, так, ніби належав до іншої раси, ніяк не міг повірити, що попереду в житті його очікує скоєння вбивства або ж загибель...

Довго сидів і дивився на воду, намагаючись не думати про хрещеного батька й не згадувати, що саме навпроти, на протилежному березі, Сіріус колись знепритомнів, відбиваючись від сотні дементорів...

Сонце вже сіло, і Гаррі відчув, що змерз. Підвівся і, витираючи рукавом обличчя, пішов до замку.