Гаррі Поттер і орден Фенікса

— Скоро все закінчиться, — підбадьорив його містер Візлі. — Через кілька годин тебе виправдають.

Гаррі промовчав.

— Слухання відбудеться на моєму поверсі, в кабінеті Амелії Боунз. Вона — голова відділу дотримання магічних законів, допитуватиме тебе теж вона.

— Амелія Боунз нормальна, — запевнила Тонкс. — Вона справедлива й сумлінно тебе вислухає.

Гаррі кивнув, не знаючи, що відповісти.

— Не втрачай самовладання, — втрутився Сіріус. — Відповідай ввічливо й по суті.

Гаррі знову кивнув головою.

— Закон на твоєму боці, — заспокоїв його Люпин. — Навіть неповнолітнім чарівникам дозволяється вдаватися до чарів у загрозливих для життя ситуаціях.

Щось холодне заструменіло ззаду по Гарріній шиї. Спочатку він подумав, що хтось накладає на нього розілюзнювальні чари, а потім збагнув, що то місіс Візлі намагається причесати його мокрим гребінцем.

— Твоє волосся може лежати гладенько? — у розпачі спитала вона.

Гаррі заперечливо похитав головою.

Містер Візлі поглянув на годинника, а потім на Гаррі.

— Нам уже пора, — сказав він. — Ще трохи зарано, але, мабуть, краще тобі освоїтися в міністерстві, аніж стирчати тут.

— Добре, — автоматично погодився Гаррі, відклав грінку й підвівся.

— Гаррі, все буде добре, — підбадьорила його Тонкс, поплескавши по руці.

— Удачі тобі, — побажав Люпин. — Я впевнений, що все владнається.

— Бо якщо ні, — похмуро озвався Сіріус, — то Амелія Боунз матиме справу зі мною...

Гаррі ледь усміхнувся. Місіс Візлі притисла його до себе. — Ми тут будемо тримати за тебе кулаки, — пообіцяла вона.

— Добре, — озвався Гаррі. — Ну... то до зустрічі.

Він піднявся слідом за містером Візлі по сходах і, проходячи коридором, почув, як Сіріусова мати хропе за портьєрами. Містер Візлі відсунув засув, і вони вийшли надвір, назустріч прохолодному сірому світанкові.

— Ви ж не завжди ходите на роботу пішки? — поцікавився Гаррі, коли вони швидко обходили майдан.

— Ні, я зазвичай являюся, — відповів містер Візлі, — але ти ще не можеш являтися, та й краще нам прибути туди якомога немагічніше... це справить краще враження з огляду на те, в чому тебе звинувачують...

Дорогою містер Візлі тримав руки в кишенях куртки. Гаррі знав, що він стискає там чарівну паличку. Занедбані вулички були майже порожні, та коли вони добралися до маленької жалюгідної станції метро, там уже було повно ранкових пасажирів. Як завжди, опиняючись серед маґлів, заклопотаних своїми буденними справами, містер Візлі ледве стримував захоплення.

— Просто неймовірно, — прошепотів він, показуючи на квиткові автомати. — Чудовий винахід.

— Вони поламані, — зазначив Гаррі, побачивши табличку з написом.

— Так, але все одно... — аж сяяв містер Візлі.

Вони купили квитки у сонного контролера (власне, купував Гаррі, бо містер Візлі ніколи не міг дати ради з маґлівськими грішми), через п'ять хвилин сіли в метро і з гуркотом помчали до центру Лондона. Містер Візлі раз у раз стурбовано зиркав на карту маршрутів метро, що висіла над вікном.

— Ще чотири зупинки, Гаррі... Лишилося три зупинки... Всього дві зупинки, Гаррі...

Вони вийшли на станції у самісінькому центрі Лондона, і їх поніс потік чоловіків та жінок у костюмах і з портфелями в руках. Піднялися ескалатором, пройшли повз турнікет (містер Візлі не міг надивуватися, коли його квиток прослизнув у спеціальний отвір) і опинилися на широченній вулиці, оточеній показними будинками й переповненій машинами та перехожими.

— Де це ми? — розгубився містер Візлі, і на якусь страшну мить Гаррі здалося, що вони вийшли не на тій станції, хоч містер Візлі постійно звірявся з картою. Та вже наступної миті йін заспокоївся. — А, так... сюди, Гаррі, — і повів його кудись бічною вуличкою.

— Вибач, — знітився він, — але я ніколи не добирався на метро, а в маґлівському середовищі все це має геть інший вигляд. Правду кажучи, я ще ніколи навіть на заходив через вхід для відвідувачів.

Що далі вони йшли, то нижчі й невиразніші ставали будівлі, аж нарешті вони опинилися на вуличці з кількома пошарпаними конторами, баром і переповненим контейнером для сміття. Гаррі сподівався, що Міністерство магії буде розташоване у значно соліднішому місці.

— Ось ми й прийшли, — радісно повідомив містер Візлі, показуючи на стару червону телефонну будку з частково вибитими шибками, що стояла перед розписаною графіті стіною. — Прошу заходити, Гаррі.

Він відчинив двері телефонної будки.

Гаррі зайшов, не розуміючи, що ж діється. Містер Візлі втиснувся в будку разом з Гаррі й зачинив двері. Удвох вони там ледве вмістилися; Гаррі притисло до телефонного апарата, що висів на стіні так криво, ніби якийсь варвар намагався вирвати його з м'ясом. Містер Візлі потягся по трубку.

— Містере Візлі, по-моєму, телефон теж поламаний, — сказав Гаррі.

— Ні-ні, працює, я знаю, — заперечив містер Візлі, тримаючи слухавку над головою і придивляючись до телефонного диска. — Ану... шість... — він покрутив диск, — два... чотири... ще раз чотири... і ще раз два...