Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— А де ж ми, по—вашому? —розгубився Гаррі.

— Мій любий хлопче, я не знаю. Це ж, як то кажуть, теоя

гра.

Гаррі й гадки не мав, що це означає. Дамблдор доводив його до нестями. Гаррі глянув на нього і пригадав питання, значно важливіше, ніж місце їхнього перебування.

— Смертельні реліквії, — сказав він і з радістю побачив, що ці слова стерли усмішку з лиця Дамблдора.

— А, так, — Дамблдор здавався навіть дещо стурбованим.

— І що?

Чи не вперше за увесь час їхнього знайомства Дамблдор не був схожий на поважного старого чоловіка. Анітрохи не схожий. Мигцем він нагадав маленького хлопчика, впійманого на шкоді.

— Пробач мені, — пробурмотів він. — Пробач, що я тобі не довіряв. Що тобі не розповів. Гаррі, я просто боявся, що в тебе нічого не вийде, як не вийшло в мене. Я боявся, що ти повториш мої помилки. Пробач мені, Гаррі, благаю. Тепер я вже знаю, що ти кращий за мене.

— Що ви таке говорите?—розгубився Гаррі, спантеличений Дамблдоровим тоном і слізьми, що несподівано проступили в нього на очах.

— Реліквії, реліквії, — пробурмотів Дамблдор. — Мрія зневі—реноїлюдини!

— Але ж вони справжні!

— Справжні, небезпечні і знадливі для дурнів, — пояснив Дамблдор. — І я був таким дурнем. їй ж це знаєш, так? Я вже не приховую від тебе ніяких таємниць. Ти знаєш.

— Що знаю?

Дамблдор розвернувся до Гаррі всім своїм тілом, у його яскраво—синіх очах ще іскрилися сльози.

— Володар смерті, Гаррі, володар Смерті! Хіба ж я, зрештою, був кращий за Волдеморта?

— Звичайно, кращий, — заперечив Гаррі. — Звичайно… як можна в цьому сумніватися? Ви ніколи нікого не вбивали, якщо можна було цього уникнути!

— Це правда, правда, — підтвердив Дамблдор, наче дитина, що шукає розради. — Однак я, Гаррі, теж шукав шляхів подолання смерті.

— Але ж ви шукали не те, що він, —стояв на своєму Гаррі. Після всієї злості на Дамблдора дивно було сидіти тут, під високим склепінням даху, й виправдовувати Дамблдора перед ним самим. — Реліквії, а не горокракси.

— Реліквії, — пробурмотів Дамблдор, — а не горокракси. Це точно.

Запала тиша. Істота за їхніми спинами скиглила, але Гаррі більше не озирався.

— Ґріндельвальд теж їх шукав? — поцікавився він. Дамблдор на мить заплющив очі і кивнув.

— Саме це нас, насамперед, і зблизило, — тихо промовив він. —Двоє розумних самовпевнениххлопців, одержимих одним і тим самим. Він захотів побувати в Ґодриковій Долині, як ти вже й сам, безперечно, здогадався, заради могили Іґно—туса Певерела. Хотів дослідити місце, де помер третій брат.

— То це правда? — запитав Гаррі. — Усе це? Брати Певе—рели…

— …були трьома братами з казки, — ствердно кивнув Дамблдор. — Гадаю, що так. Чи зустріли вони на безлюдній дорозі Смерть?… На мою думку, найімовірніше, що брати Певерели просто були обдаровані й небезпечні чаклуни, яким

вдалося створити такі могутні предмети. Оповідь про те, що реліквіями володіла сама Смерть, як на мене, належить до тих легенд, які виникають навколо подібних творінь.

— Плащ, як ти вже знаєш, віками передавався від батька до сина, від матері до дочки, аж поки його отримав останній живий нащадок Іґнотуса, котрий, як і сам Іґнотус, народився в селі Ґодрикова Долина.

Дамблдор усміхнувся до Гаррі.

— Я?

— Ти. Я знаю, ти здогадався, чому в той вечір, коли загинули твої батьки, плащ був у мене. Джеймс показав його мені буквально за кілька днів до того. Стало зрозуміло, як йому вдавалося робити в школі стільки шкоди й не попадатися. Я не міг повірити в побачене. Попросив, щоб він мені його позичив для обстеження. Я давно вже кинув мрію знайти й поєднати всі реліквії, але не міг стриматися, не міг собі відмовити в бажанні його роздивитися… Такого плаща я ще ніколи не бачив, неймовірно старий і досконалий з усіх поглядів… а тоді твій батько загинув, і я нарешті мав у своєму розпорядженні дві реліквії! Він це сказав з неймовірною гіркотою.

— Але плащ усе одно їх не врятував би, — поспішив його заспокоїти Гаррі. — Волдеморт знав, де живуть мама й тато. Плащ не захистив би їх від закляття.

— Це правда, — зітхнув Дамблдор. — Правда.

Гаррі чекав, але Дамблдор нічого не казав, тож він вирішив йому нагадати.

— Отже, коли ви побачили плащ, то перестали шукати

реліквії?

— О, так, — кволо відповів Дамблдор. Здавалося, що він си лує себе дивитися Гаррі в очі. —Ти знаєш, що сталося. Знаєш. Ти не можеш зневажати мене більше, ніж я сам себе зневажаю.

— Та я й не думаю вас зневажати…

— А повинен, —не вгавав Дамблдор. Він глибоко вдихнув. — Ти знаєш таємницю хвороби моєї сестри, знаєш, що їй зробили ті маґли і яка вона стала. Знаєш, як мій бідолашний батько прагнув помсти і заплатив за це сповна, померши в Аз—кабані. Знаєш, як моя мати присвятила своє життя Аріані.

— Гаррі, мене це дратувало.

Дамблдор сказав це холодно й відверто. Він тепер дивився в далечінь у Гаррі над головою.

— Я був обдарований, я був талановитий. Хотів уникнути цього всього. Хотів сяяти. Прагнув слави.