Гілея

— Молода, моя ровесниця, — відповів Парамон, набиваючи собі ціну, а може, тому, що хотів догодити Лідії Миколаївні. Якби вона лиш сказала, то Парамон згоден був би вже сьогодні одружитися з Мариною, щоб мати друга і затишок.

— Тоді чого ж вам думати? — міркувала Лідія Миколаївна. — Чи Марина не погодиться?

— Погодиться, — безапеляційно сказав Парамон. — Тільки я їй скажу — зразу ж і погодиться.

— То скажіть.

— Взавтра й скажу, — пообіцяв Парамон, щоб догодити генеральші. А чому б і справді не сказати? Славна Марина, хоч і пережила багато, а ще красива, а як же він танцював з нею на Мартиних іменинах! Дітей двоє. Ну то й що? Оте казашеня маленьке без батька росте і Ганнуся. Із двох своїх хат поставлять вони одну велику, розведуть худобу та й житимуть... І чому він раніше не подумав про Марину, а поліз зі своїм сватанням до Марти? Треба поговорити з Мариною. На весілля, може, і Лідія Миколаївна приїде з генералом. — Запрошу вас на весілля, — сказав Парамон.

— З радістю приїду, — відповіла генеральша, а коли появилися в кімнаті Чоботар з Іваном, вона повідомила: — Парамон жениться і запрошує нас на весілля, Дмитре.

І всі почали поздоровляти Парамона, наче справді він уже одружувався.

— На кому? — запитав Іван.

— На Марині Гомон, — відповів Парамон, щоб не підвести Лідію Миколаївну.

Марта заплескала в долоні.

— Женюсь! Хочу мати друга і... затишок, — пригадав слова Лідії Миколаївни Парамон і звернувся до генерала: — Правильно?

— Дуже правильно, — сказав Чоботар і поналивав чарки. — За щастя Парамона Чарія!

Марта знову сіла поруч з Сергієм, і дивна переміна сталася в її поводженні: де й подівся той холодок, що війнув було поміж ними. Марта сміялася, відверто загравала з Сергієм і почервоніла, коли Чоботар, дивлячись на них, сказав:

— Бачу, ідо у нас може незабаром бути ще одне весілля. Як, Сергію?

— Не знаю, Дмитре Корнійовичу, — промовив Сергій.

А Марта промовчала, хоч годилося б у такій ситуації

категорично заперечити і прошептати щось схоже на «таке скажете» або «я й не збираюся». Марту дратувало, що це все залишилося поза увагою Івана. Йому було байдуже, що вона сиділа з Сергієм, що загадково усміхалася майору...

— Треба збиратися, — подивився на годинника Запорожний. — Дорога далека.

Чоботар з дружиною провели гостей на ганок і розпрощалися, запрошуючи не минати їхньої господи.

— Неодмінно буду, — запевнив Парамон. — Я — такий... Сказав — зв’язав.

До машини їх провів Сергій. Парамон хотів було сісти в кабіну, але Марта попередила його:

— У кабіні поїду я...

Вона демонстративно подала Сергієві обидві руки:

— Приїзди, Сергію, буду рада тебе бачити!

Іван розумів, що Марта все це говорила для нього...

* * *

Запорожний мовчав, заглибившись у свої тяжкі думи.

Радісно було на душі у Парамона Чарія.

Застигла Марта в якомусь тривожному передчутті.

Насвистував «Чорноморець, матінко» Льонька.

І ніхто з них не помітив згорблену постать Максима, який сидів осторонь шляху в, холодному степу і тихо плакав. Цієї ночі він зрозумів, що кінчилося їхнє з Мартою дитинство і що він втратив Марту назавжди...

7

«Три дні над степом шугали страшні вітри. Вони позривали покрівлі з кошар і позаносили піском наші городи. Та найбільше мені жаль засипану криницю. Так не хочеться, щоб вмирали криниці...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Барана звали Граф. З легкої руки чабана Опанаса Заклунного пристало це ймення до білого баранчика, як тільки він з’явився на світ. Була холодна весна, і баранчика тримали в хаті. Марта гралася з ним, купала й розчісувала довгу білу шерсть дерев’яним гребінцем.

— Графська порода, — казав дід Опанас, коментуючи баранчикову любов до чистоти й купання.

І справді, як тільки Граф бачив балію чи ночви з подою, то летів через усю хату, і ніяка сила вже не могла відігнати його. Якщо не купали його, то він задовольнявся й тим, що мили йому мордочку. Граф любив Марту і трохи боявся діда, і тому, коли той з’являвся, баранчик залазив під штандари і сумирно стежив за всім, що робилося в хаті. Він любив, коли всі були вдома. Марта сиділа на лежанці і читала, мати щось шила, а дід Опанас латав чоботи або трав на скрипці. За вікном завивали студені вітри, і скрипка, здавалося, дражнилася з ними.

Потім дід забрав Графа до отари. Минуло багато часу, поки старі барани почали признавати Графа, і лиш один з них — Виворот — ніяк не хотів поступитися своєю владою над отарою. У нього наливалися очі кров’ю, коли він бачив білого випещеного Графа. Кілька разів він накидався на нього, але Граф тікав під захист чабана. Виворот розумів, що Граф не завжди тікатиме, настане час, і вони зіткнуться в смертельному герці.