Гілея

А зараз Катерина проводжає сина свататися. Треба було б, щоб пішли до батька-матері нареченої свати з рушниками через усю Кам’янку, так Іван же не хоче, бо партійний... А хіба рушники завадили б? Хай уже сам іде. Аби лиш привів невістку в хату. Невістка гожа і з роду доброго. Правда, батько її — Тихон, бідолашний, теж не добився з фронту додому, пропав чоловік безвісти... Прислав Одарці листа, писаного під Яссами, а там узяв та й пропав... З полону, хто живий зостався, то вже вдома, а Тихон пропав...

Яринка доброю невісткою буде: після війни два роки на вчительку вчилася, працює в школі, й до роботи беручка, і веселенька. І все в неї до ладу, трошки худенька, але ніжки як виточені і при талії, оченята сірі, наче з туману дивляться... Приведе Ваня, то й житимуть. Кімната для них прибрана, подушки білі, як лебеді, на ліжку. І віконниці Катерина пофарбувала зеленим і лоєм змастила, щоб не скрипіли на вітрі. Фіранки старенькі, але так же тяжко з цією мануфактурою... Вона й не будитиме молодят по світаннях, хай сплять та милуються...

А там, звісне діло, дітки з’являться. Хай би перше хлопчиком було. Назвали б його дідовим іменням — Трифоном. Був би на світі ще один Трифон Запорожний, який і колгосп у Кам’янці засновував, і ліси оті навкружні посадив і виростив. Найкращу балку люди, спасибі їм, Трифоновою назвали... Хай би був ще одна Трифон Запорожний, а той лежить собі під Варшавою — замість себе похоронну прислав... Скільки того люду вигибло, поки фашиста розбили... А як ішов на війну Трифон, то казав, що на місяць-два піде та й вернеться, бо там того діла на тиждень... Такий же розумний був, та не вгадав...

— Чого це ви, мамо, зажурилися? — чує Катерина

Іванів голос, і обриваються її думки.

— Та все думаю, Ваню, як жити будеш...

— Добре будемо жити, мамо. Ще рік-два побідуємо, на ноги станемо та й заживемо, краще, ніж до війни... Щось, мамо, піджак наче тісний, — каже Іван.

— Це ж твій довоєнний. — Катерина кидається до шафи і виймає іншого. — Приміряй батькового... Як на виставку в Москву їздив, то купив. І не поносив тато...

Іван приміряє:

— Як на мене шитий... Піду я, мамо.

Катерина дає невеликого кошика:

— Оце, сину, як прийдеш, то на стіл покладеш хліб, а пляшку можна й на лаву... З Одаркою розмову веди степенну, бо то баба з мухою в носі... А коли про весілля мова піде, то скажи, що теля маю...

Катерина проводжає сина аж до перелазу. Довго-довго дивиться на його струнку постать, рішучу ходу, витирає краєчком хустки очі і непомітно хрестить вулицю...

Дожила Катерина до радості...

* * *

Біля хати Остапа Поливаного попався на очі Іванові Данило Прах. Сидів на старому «універсалі», наче в президії — і голови не повернув. А трактор гуркотів, деренчав, кашляв, як старий дід.

Івана чекали. Це він помітив ще на подвір’ї, бо було воно підметене, а стежечка жовтим піском висипана. І в хаті прибрано, соснові дошки на підлозі, наче накрохмалені рушники, скатерка біла на столі і чорнобривці в горщечку. У другу кімнату двері причинені, хтось там видзвонює чарками та мисками.

Одарка зшкрібає ножем біле тісто з руки:

— Ти вже, Іване Трифоновичу, вибачай, що в роботі мене застав, не чекали в будень такого гостя, — Одарка трошки прибріхує, для годиться. — Сідай, Іване.

Іван поклав на стіл хліб, а пляшку поставив на лаву. Спитав:

— Яринка вдома, Одарко Павлівно?

— Їй-богу, не знаю, — знову божиться Одарка, — чи вийшла куди, чи по господарству порається.

— Вдома, вдома, — вийшов з кімнати Остап Веремійович Поливаний, чисто поголений і наче помолоділий у своїй лісницькій формі. Вуса, мабуть, Остап Веремійович підмастив живицею, бо вони стирчали, як веретена. За дідом показалася Яринка — в білій кофті і чорній спідниці. Були на ній високі черевички, видно, ще дівочі материні.

— О! — здивувалася Одарка Павлівна. — Ти вдома? А я думала...

Остап Веремійович гречним жестом запросив Івана до кімнати:

— Поговоримо, поки вони щось надумають.

Одарка скинула фартуха і крутнула рясною спідницею перед дочкою:

— Подивися, доню, як воно, з фасоном чи...

— З фасоном, мамо, ти ще в мене така молода!

— Та не для того питаю, — відказала Одарка, але в люстерко, вмуроване в комин, заглянула, послинила палець і провела по чорній брові. — Ти, Яринко, йому на шию не вішайся, ми й почекати можемо... У нас тих женихів хоч греблю гати... Якщо в лісництві залишиться, то й по руках, а якщо в ті піски попреться, то ми не согласні...

— То, може, він не надовго, мамо... Побуде до весни та й вернеться...

— Як вернеться, тоді й балачка буде, — вирішила Одарка.

— Подобається він мені, мамо...

— То ще не вивірено, Ярино, сьогодні цей. подобається, завтра інший до душі... Діло, як той казав, молоде. І крім Івана є люди... Он Данило щодня матір присилає на переговори... Чим не жених? Хазяїн, з орденом прийшов з війни, директор емтеесу й голова колгоспу на руках його носять, бо такий, значить, передовик.

— Не говори ти мені про нього...

— Ходив же він до тебе, поки льотчик з неба не звалився?

— Та ходив...