Гілея

Парамон сидів біля Марини і вже не дуже вслухався в промови, він потиснув їй руку та й тримав отак — не випускав. Хотілося Парамону віддати дарунок, але сумнівався, чи доречно це зараз. «Треба запитати Івана, коли його краще віддати, — на людях чи на самоті?..» — подумав Парамон.

— Я радий за тебе, Марино, — шепнув Чарій.

— Спасибі... А ти чого приїхав, Парамоне?

— До тебе... Іван і я...

— Не чекала.

— Він спеціально приїхав, щоб ти ніг не била до Овечого...

— Не заслужила ще такої честі...

— Заслужила.

— Як там у нас на Овечому?

— Ще двісті гектарів сосонок посадили... І ті прийнялися, що ви з Іваном без торфу садили.

— Справді?

— Ростуть... І зараз висаджуємо без торфу... бо нема...

— Тихо, Парамоне, Мірошник говорить.

— Я не буду виголошувати промови, — почав Мірошник. — Лише хочу подякувати вам за те, що ви стали першими серед тих, хто бере великий труд на свої руки. Ці піски, що століттями насувалися на наші землі, можете зупинити тільки ви. Сталося так, що наступ почався на безмежних піщаних просторах нашого району, за нами й стежитиме вся країна. Хай щастить вам.

Під час перерви Іван привітав Ілька Сторожука:

— Бачите, зустрілися, чи не впізнали?

— Впізнав... Пошкодував ти мені лісу, а я перезимував, — ледь помітна образа ще відлунювалася в Ількових словах.

— Ви до нас на Овечий приїздіть, хату дамо, — запропонував Запорожний.

— До тебе не поїду, — відмовився Ілько. — Ти чоловік бездушний, Запорожний, людей торік голодом морив... Було таке?

— Було... трохи не так, але було...

— Не поїду. В Семидолах мені робота лісова знайдеться, — непевно промовив Сторожук.

— Староста, до директора! — гукав хтось з коридора.

У кабінеті Мартинюка в оточенні працівників станції

сидів Мірошник, побачивши Ілька, підійшов до нього:

— Просив би вас, Ільку Ігнатовичу, зайти в райком. Хочу поговорити з вами про майбутню вашу роботу.

— Це можна, Романе Олексійовичу. Зайду до вас, а потім уже й додому... Була в мене оце Настуня... Просив, щоб залишилася на вечір, — не змогла. Пішла, а я оце думаю, як вона додому добралася, дорога ж далека, хоча б не сталося якої біди, — журився Ілько.

— Не хвилюйтеся, Ільку Гнатовичу, вона вже давно вдома, — сказав Мірошник.

— А звідки ви знаєте? — здивувався Сторожук.

— Я саме їхав до Дніпра, то підвіз...

— От спасибі вам... І я вже буду завтра вдома. Засумував за своїм взводом. А що Настуню підвезли, то спасибі. Ні за кого так не тривожуся, як за неї, Романі: Олексійовичу, — наливалися журою Ількові слова, — Якась вона в мене задумана...

— Еге, — погодився Мірошник і пригадав усе...

* * *

Іти, іти, тільки б не оглянутися, тільки б не побачив він її розгубленості, бо тоді вже буде пізно, викажуть очі всі думки, і вона не зможе володіти собою, своїми почуттями.

Вже біля самого села, на кручі, зупинилася Настуня і сторожко поглянула в степ. Порожньо. Тільки десь далеко-далеко здіймалися в небо піщані віхтики. То поїхав він.

Був би голос — повернула б...

Були б крила — полетіла б...

Ні голосу, ні крил. Лежить каменем на серці чорна туга.

Настуня сіла край піщаної кручі, поклала на коліна затуманену голову: хотілося плакати, а сліз не було. Звідки звалилося на неї оце нещастя? Краще хай би відвіз її тоді Милентій на своїй бідарці до прокурора... Краще б вона ніколи не бачила його... Краще б...

Ні, ні, Настуня відганяє від себе зрадливі думки, які не хочуть підкорятися отим «краще б» і штовхають її на божевілля. Хіба може вона покохати його?

Може...

Вона вже давно любить його. Боже! Це якийсь сон.

Любить, любить.

Ні, ні.

Це не любов, а згуба... Омана.

їй навіть страшно підійти до нього. Вона втрачає мову, коли бачить його...

О, якби ж він був просто Романом, то не вагалася б вона жодної хвилини, пішла б за ним на край світу, і хай би спопеліла від того кохання.

За Мірошником вона ж нікуди не піде. їх ніщо не зможе поєднати. Ніколи. Вона не дотягнеться до нього — освіченого, розумного і такого вродливого — зі своїми мізерними класами вечірньої школи, зі своїми огрубілими від роботи руками.

А може, він просто залицяється? Що йому, нежонатому? їздить собі по селах, не одну, видно, вже з розуму звів. її не зведе, ні. Хай тільки посміє ще колись зачепити...

— Думала, Настуню, що ти вже з татом приїдеш, — зустріла Тетяна дочку.

— Ще не відпустили його. Документа одержить та й приїде, мамо.

— Якби ж знаття, то людей на вечір покликала б, — роздумувала Тетяна. — Треба, доню, бо тепер наш батько вчений, то щоб не думали, що ми вже й від людей одцуралися.

— Теж мені вчений, — засміялася Настуня.

— Авжеж, — на своєму стояла Тетяна, — тепер його безприменно бригадиром призначать... Тоді і в нас життя до сонечка повернеться. І на трудодні дещо перепаде, і так випише. Одне слово, начальство.

Бригадир! То була найвища мрія Тетяни. З того часу, коли Ілько так необачно сказав, що можуть його призначити бригадиром, Тетяна втратила спокій. Спочатку дуже була незадоволена, що Ілько поїхав на ті курси, але голова колгоспу Гнат Чупрун заспокоїв:

— Не журися, а вважай, що Ілько твій піде на підвищення по службі.