Гілея

— У сільраді на столі! Такий соромливий, що вмиратиме й води не попросить.

— Настуню, йди, бо вже виїздить, то й не побачиш.

Та Милентій не поспішав. Коня запряг, а сам почав

підкачувати (таки дістав насоса) різнокаліберні колеса синьої бідарки. Зрідка він поглядав на корівник, але не було поміж доярками Настуні. Все одно, дочекаюся, поклявся Милентій і помацав, чи є в нагрудній кишені гімнастерки чергове послання до Настуні. Цього листа Милентій вирішив вручити власноручно, бо пошта, як виявилося, не виправдала його сподівань. Стільки вже послано листів, а відповіді нема. В цьому, якого вже третій день носив з собою Милентій, було заявлено в категоричній формі, що настала пора дати Настуні відповідь на всі запитання і повідомити, чи згодна вона вийти заміж. Правда, Милентій слово «заміж» закреслив і дописав: «вийти на побачення за село».

Колеса вже аж дзвеніли, тому Милентій випустив з них повітря і заходився знову орудувати насосом. Нарешті показалася Настуня, скинула халата, помахала рукою дівчатам і вийшла з ферми. Милентій з жалем подивився на спущене колесо: хоча б встигнути наздогнати її.

Листа було вручено біля Сторожукової хати.

—Якщо будете мати час, то прочитаєте, — більше слів у запасі не знайшлося, і Милентій замовк.

Добре, — відказала Настуня і теж зарум’янилась.

Милентій вирішив запитати, чи одержала вона попередні листи, але, поки зібрався, Настуня була вже на подвір’ї, а заходити непрошеним він не наважився. «Нічого» — подумав Милентій, — запитаю її про все, коли прийде на побачення».

У хаті було незвично тихо. На лаві, звісивши ноги, сидів весь Сторожуковий взвод, не зводячи переляканих очей з матері, яка лежала на тапчані.

— Чого ти, мамо? — підійшла Настуня. Домучив мене таки, доню, — простогнала Тетяна.

— Хто?

— Батько твій... Хай уже кладе в могилу живою...

— А ми виїздимо! — повідомив Петрусь.

— Зараз тато машину приведе! — додав Василько.

— Навіщо машину, хто їде? — здивувалася Настуня.

— Батько їде, — підвелася з тапчана Тетяна, аж зчорніла від горя. — І нас хоче забрати.

— Куди?

— На якийсь Овечий хутір його посилають, лісником... Оце вивчився на мою голову, — журилася Тетяна. — Всеньку ніч проплакала, дочко, і зараз до пам’яті дійти не можу... хотіла ж гостей сьогодні покликати на зводини, думала вас у нову хату перевести, а він...

— А де батько? — спитала Настуня.

— У контору пішов машину просити, бо велено йому на місце прибути. — Тетяна, ламаючи руки, безцільно ходила по хаті. — Звик за війну по світах мандрувати, то й тепер всидіти не може. А куди ж я поїду з цими дітками дрібними?

За годину-другу вже всі Семидоли знали, що Ілько Сторожук зі своїм взводом виїздить із села.

— От дурний чоловік, що не зробить, то півтора людського...

— Пішов Ілько в начальники, хе-хе...

— Так і не поживе Тетяна в новій хаті...

— Зате чоловік тепер при образуванії...

— Міг би бригадиром бути, а так...

Все це чув Ілько, повертаючись з контори, та тривожило його інше: а що, коли справді відмовиться Тетяна їхати?

Ні, треба діяти рішуче — забрати дітей і пожитки та й у дорогу. Настуня хай залишиться, якось і сама переб’ється, не маленька. Може, й заміж вийде, то хай уже самі хату ставлять.

Голова колгоспу Гнат Чупрун щиро пошкодував, що втрачає такого доброго чоловіка:

— Думали тебе, Ільку, бригадиром призначити, а ти, значить, їдеш...

— Треба, — сказав Ілько.

— Дзвонив мені Мірошник, — похитав головою Чупрун, — щоб забезпечити тебе продуктами на перший час... Все виписано, можеш забирати... А може, відмовишся, бо з твоїм взводом тяжко буде...

— Не відмовлюсь, — сказав Ілько. — Таке положеніє... Райком посилає.

На Ільковому подвір’ї юрмилися люди. Думав, що Тетяна вже й речі зібрала, а вона миски на столах розставляє. На Ілька й не поглянула.

— Машина скоро прийде, — промовив Сторожук, йдучи в хату за дружиною.

— Що це ви, тату, надумали? — спитала Настуня, розливаючи в пляшки вишняк.

— Не я, а райком партії, — відповів Ілько. — Мірошник мене посилає, розумієш? І якщо мене посилає партія, то я повинен їхати не тільки на Овечий хутір, а й на край світу... Це ще у вас в комсомолі можна дебати влаштовувати, а в партії — не положено.

— Може, я, Ільку, з дітьми пізніше приїду? — почала здаватися Тетяна. — Хто ж нас там чекає?

— Райком партії наказа послав у лісництво, що я приїжджаю з усім взводом, значить, ждуть, — заперечив Сторожук. — А за тобою ніколи мені буде приїздити... Всю ніч тобі розтлумачував, Таню, а ти наче несвідома... Тут таке діло виходить: якщо я, к приміру, комуніст, то й моя дружина... майже партійна... Поїдемо, а тут Настуня залишиться.

На подвір’ї раптом заграла гармошка.

— З музикою випроводжають, — крізь сльози промочила Тетяна і так подивилася на Ілька, що він зрозумів: і на край світу поїде з ним Таня.

* * *