Гілея

— Трохи схожа... Якби не діти, то не знаю, як би й жила... Двоє у мене... від двох чоловіків... Вона — Андрієва... Фінську пройшов, а з німецької не вернувся... А Юрасик, — зітхнула Марина, — то вже мій гріх... Полонений жив у мене... Берик Джусуєв... Казах... Славний був... чистий і гордий...

— А він де? — обережно спитала Ярина.

— І він... там... Не прийшов з війни...

Увійшла Ганнуся, поставила яєчню з салом, бринзу та зелену цибулю.

— Прошу, — звернулася до Ярини. — Можна мені, мамо, піти в степ?

— Іди, тільки ж не барися. — Коли дочка вийшла, додала: — Якась вона в мене чудна...

— Та що ви говорите, Марино! Такі очі розумні...

— Замріяна дуже, — промовила Марина, пригощаючи

гостю. — Оце в степ пішла, щоб побачити марево... Щодня в спеку йде, повертається і: мамо, каже, бачила сьогодні кораблі... і дрімучі ліси над морем...

— Не кожен зугарний побачити в цій пустелі кораблі, Марино, — сказала Яринка. — Може, тільки поет...

— А то сидить, — розповідала далі Марина, — і щось пише в зшитку. Прочитаю — і не розумію про що... То вітряки їй сняться, то пише про Бранку... Ось покажу тобі.

— Не треба, Марино, — відмовилася Яринка. — То ж її все, душа... Не треба.

Разом прибрали зі столу, помили посуд, і Марина вклала гостю спочивати, хоч та й відмовлялася. Послали Марина чисте простирадло на високому полу, другим прикрила Яринку, а сама сіла на стільчику.

— Наче тебе вік знаю, Яринко, — промовила розчулено. — Приїзди вже до... нас. Тяжко йому самому... Нічого страшнішого нема за самотність...

— Я знаю.

— Ой, не знаєш, Яринко, — скрушно похитала головою. — Найстрашніша самотність буває після розлуки з коханим, коли він був, був, а потім його не стало. Я пережила такі дві розлуки...

— А я думала, що можна любити тільки раз у житті, ті справжньому любити, — проникалася Яринка Марининим горем.

— Може, й так, — не одразу відповіла Марина. — А я полюбила двічі... Добре, що у нас на хуторі людей мало — не осудили...

— Я ледве не вийшла заміж за одного, — призналася Яринка. — Люблю Івана, а було б... І зараз по п’ятах за мною ходить Данило. Це його так звати... Кілька днів тому перестрів біля Дніпра і каже: не вийдеш за мене — вб’ю. Отакий скажений... То я попросила в діда коня і — сюди... Вернуся і скажу, що... вже Іванова я...

Всім скажу, що дружиною його стала...

— Хочеш цим врятуватися від Данила? — посміхнулася Марина.

— Щоб не приставав.

— Якщо любить тебе, то ні на що не подивиться, Яринко...

— Хоч би Іван швидше повернувся, бо в мене екзамени через два дні, треба в школі бути.

— Діждешся, — заспокоїла Марина.

— А чого його викликали?

— На бюро... Комісія до нас приїздила, перевіряли, бо таке написано на Івана... Наче він проти науки пішов. І... зривщик постанови... А ми ж працювали як прокляті ... Кожне деревце, може, потом нашим зрошене і... кров’ю... От підемо, побачиш наші лісочки.

— Давайте зараз! — схопилася з полу Яринка. — Ні, ні, зараз підемо, я хочу побачити!

* * *

Максим з батьком поралися біля розпашника — ставили нову полегшену раму з кутового заліза, — так порадив професор Вигдаров. Дуже він хвалив Карагача за цей розпашник, при людях дякував, і тепер Матвій готовий був зробити все, аби лиш довести, на що він здатний. Проходячи повз них, Яринка привіталася.

— О-о, — протягнув Максим, — це ти?

— -Я.

— Впізнав тебе, — подав руку Максим.

Марина познайомила її з Карагачем і пояснила:

— Хочу Яринці наш ліс показати.

— Можна з вами? — вихопився Максим і поглянув на батька.

— Я буду рада, — сказала Яринка, і Матвій хитнув головою, мовляв, іди.

— Забіжу на розсадник та й прийду до вас, — пообіцяла Марина.

Жовте сонце неохоче котилося в піски, довшали тіні сосонок. Яринка й Максим обережно йшли по міжряддях.

— Дивись, дивись, — захоплено говорив Максим, — оце за рік так виросли, а були маленькі-маленькі... Цю ділянку ми садили...

— Хто?

— Я й Марта...

— Видно, в неї легка рука, — промовила Яринка.

— Легка...

— І біля її хати дві ялинки ростуть. Красиві, — пригадала Яринка.

— То Іван Трифонович їй подарував на день народження, коли приїхав на Овечий, з собою привіз. — Яринка раптом зупинилася, і він пошкодував, що сказав про це.

— Подарував? — перепитала вона.

— Ми з ним посадили, — відповів, наче хотів перебрати й на себе його провину.

— Більше нічого їй не дарував? — Яринка пильно глянула на Максима. — Ти мені про все скажи.

— Я не знаю, — Максим знизав плечима, але відчув, що розповість їй про все, що було, що передумав, що знав і чув і що сам, може, вигадав, коли охоплювала його ревність.

— Він любить її? — шукала собі спільника Яринка.

— Вона закохана в нього, — це вже свій біль викладав перед дівчиною Максим.

Потім довго йшли мовчки до піщаного кургану, думаючи кожен про себе.

— Якщо ти любиш його, то залишайся тут, — рятував своє кохання Максим, — бо забере вона Запорожного.

—Ти її теж любиш, Максиме?

— Що з того? Що я для неї? — повернувся до Яринки, мовляв, поглянь, який я нікчемний, довготелесий, хіба вона може покохати такого. Він уявив себе поруч