Гілея

— Не повернеться вже, Ганнусю. Ніколи... — Марина пригорнула до себе дочку, і Ганнуся, вткнувшись носиком у теплі материні груди, тихо заплакала. — Не треба плакати, бо весь день буде в сльозах...

— Не буду, мамо, — поцілувала матір в щоку, і Марина сприйняла це, як доччину згоду і прощення.

У хату зайшов заклопотаний, як завше, Ілько Сторожук.

— Запорожний просив, щоб прийшла, Марино, — подав руку господині, Ганнусі і, переконавшись, що більше вітатися ні з ким, заховав її в кишеню.

— Я зараз, Ільку, — накинула хустку Марина. Вже на вулиці спитала: — Що там було в райкомі?

— Розкаже...

Іван сидів у кімнатці бухгалтера і щось писав. Привітавшись з Мариною, підсунув їй свого стільця, бо їх всього було два, а сам сів на підвіконні.

— Що ж, уся парторганізація зібралася? — зажурена посмішка з’явилася на обличчі Запорожного.

— Протокола писати? — Ілько Сторожук як партгрупорг вважав тепер за необхідне фіксувати кожне їхнє зібрання.

— Не треба, Ільку Гнатовичу, — відповів Запорожний. — Уже все записано... Доповідаю вам, що мене звільнено від обов’язків директора лісгоспу і... винесено догану...

— Що-о?! — вихопилося в Марини.

— Га? — думав Ілько, що не дочув.

— Як же це? За що, Іване Трифоновичу?

— Я вам розкажу...

* * *

Якби Степану Стратоновичу Каїтану сказали, що завтра буде землетрус і він провалиться кудись на той світ, то він повірив би цьому більше, аніж словам начальника облземвідділу:

— Вас, Степане Стратоновичу, — сказав начальник, дивлячись в далечінь, правда, обмежену пофарбованою стіною, — призначено директором Степового лісгоспу...

— Не розумію, — розгубився Каїтан. — Мене? За що?

— Вас. Замість Запорожного, — підтвердив начальник. — Є така думка...

— Але я... У мене сім’я і взагалі... Я не можу... виправдати довір’я, — нарешті знайшов аргумент Каїтан.

— Виправдаєте, — сказав начальник. — Скільки вам треба часу, щоб зібратися?

— Володимире Карповичу, — дзеленькнув графин з водою в руках Каїтана, — я ж тут... справлявся... під вашим керівництвом... А сам я не вмію...

— Там ви теж будете під моїм керівництвом, — заспокоїв його Володимир Карпович. — Майте на увазі, що Степовий лісгосп іде першим у постановах уряду... План осінніх посадок знову збільшено. Негайно їдьте, організовуйте доставку торфу і... виправляйте становище...

— Але я, Володимире Карповичу, не знаю, чи справлюсь...

— Справитесь. Мусите. Бажаю успіху. — Володимир Карпович потиснув руку Каїтану, давши зрозуміти, що розмову закінчено.

Добрівши до свого кабінету, Степан Стратонович подзвонив дружині і доповів про новину. У складних випадках він завжди користувався телефоном і, очевидно, мав рацію, бо вести розмову з Юлією віч-на-віч було не дуже безпечно. Після короткого повідомлення про суть справи Каїтану вже не довелося говорити. Далі говорила Юля. Почавши з того, що він коротить їй віку і з риторичного запитання: навіщо вона, дурна, вийшла за нього, старого пня, заміж, Юля все-таки перейшла до практичної поради.

Каїтан витер піт і, пообіцявши Юлі виконати все, що. вона наказала, пішов до лікарні.

Стурбовані лікарі оглянули Каїтана і підтвердили діагноз, підказаний Юлією: нервовий розлад, аритмія, бронхіт і (не міг довго згадати Каїтан) запалення того нерва, на якому сидять...

Дивно влаштована людина. Досить потрапити їй в якесь нове оточення чи обставини, як мимоволі вона починає вбирати все, що відбувається навколо. Так сталося і з Каїтаном. Прийшовши до лікарні майже здоровим, хоча й знервованим, він через місяць ледве пересував ноги, особливо, коли приходила на провідини Юля. Всі відомі їй хвороби одна за одною напосідали на Каїтана, і ночами він подумував, чи не написати духівницю.

Володимир Карпович часто дзвонив до лікарні, турбуючись про здоров’я Степана Стратоновича, але відповіді були невтішні: мучив Каїтана головний біль. Юля доводила лікарям, що в нього розривається голова на шматки, а коли й перестає боліти, то гуде, як порожній млин. Лікарі розводили руками — аналізи були нормальні, Каїтан поправився на два з половиною кілограми, а на щоках розпливався рум’янець.

Провідували Степана Стратоновича товариші по роботі, але змін не було: нового директора Степового лісгоспу не призначали. Тактика Юлії зазнавала поразки, і одного разу, коли вона з’явилася в лікарні, Степан Стратонович сказав:

— Нічого не вийде, Юлю. Два місяці проваляв дурня і досить. Принеси мені коверкотові штани...

Юля обізвала його різними словами, використовуючи, як учителька мови, гіперболу і порівняння, але сині коверкотові штани принесла.

— З одужанням, — чомусь єхидно посміхнувся Володимир Карпович, побачивши Каїтана. — Я знав, що ваше бажання поїхати працювати в Степовий переможе хвороби. Зичу успіху.

На другий день Степан Стратонович Каїтан уже приймав справи лісгоспу від Запорожного.

Ішли осінні посадки лісу, торфу завезли мало, і доводилося порушувати норми його внесення в грунт. Про виконання плану не могло бути й мови.