Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

“Напевне, дощ промочив і переміну одягу, і клунки з харчами,— думав Більбо.— Будь воно прокляте,це ремесло Викрадача і все з ним пов'язане! Сидів би я оце вдома, у милій моїй норі біля вогню, слухаючи, як починає свистіти чайник!”

Гай-гай, не востаннє йому цього бажалося!

Та гноми знай трюхикали собі далі, не оглядаючись і взагалі не звертаючи на гобіта ніякісінької уваги. Десь там, за сірими хмарами, сонце, мабуть, пішло на спочинок, бо стало смеркати. Знявся вітер, зазітхали, похилившись, верби над річкою. Не відаю, що то була за річка: бурхлива та руда, переповнена дощами за кілька останніх днів,— тими потоками, що стікали в неї з недалеких пагорбів і гір.

Швидко поночіло. Вітри порозривали сірі хмари, й поміж тим летючим шматтям визирнув, поплив над пагорбами блідий місяць. Тоді вони зупинились, і Торін буркнув щось про вечерю і “суху латку нанічліг”.

Тільки тут завважили, що немає Гандальфа. Досі всю дорогу чарівник їхав з ними, жодного разу не натякнувши, чи бере він участь у пригоді, чи просто поки що їм товаришить. Він тільки говорив, сміявся та їв. Але тепер його просто не було і квит!

— І треба ж — саме тоді, коли з чарівника було б найбільше користі! — забідкалися Дорі й Норі, що, як і гобіт, любили попоїсти вчасно, досхочу і часто.

Зрештою дійшли згоди, що будуть ночувати саме тут, просто неба. Досі, скільки їхали, їм ще не доводилося так ночувати; хоч і знали, що скоро, хай-но почнуться Імлисті гори й далеко позаду залишаться землі чесної, порядної людності, муситимуть спати щоночі на вільному повітрі, прикро було їм починати з такого бридкого, вогкого вечора. Відійшли до купки дерев обіч дороги; тут було сухіше під ногами, але вітер струшував краплі дощу з листя, і те “крап-крап” надто вже докучало. Та ще й вогонь наче хто закляв. Гноми вміють розвести вогонь майже всюди і майже з нічого, байдуже, вітер чи безвітря, але того вечора в них нічого не виходило, навіть у Глоїна з Оїном, найбільших у цьому ділі мастаків.

Далі ні з того ні з сього схарапудився один поні й кинувся геть. Поки ловили конячку, вона опинилася в річці; поки її витягали, Філі й Кілі трохи не потопилися і вода змила весь вантаж, який ніс той поні. Звісно ж, то були переважно харчі, й на вечерю зосталося ой як мало, а на сніданок — ще менше.

Посідали вони та й сиділи отак: понурі, мокрі, буркотливі,— поки Оїн із Глоїном усе силкувалися розпалити вогонь, безперестану одне з одним сварячись. Більбо сумовито розмірковував про те, що пригоди — це не тільки прогулянки на кониках під травневим сонечком, коли Балін, якому щоразу доручали пильнувати, сказав:

— Он там світло!

Недалечко був порослий деревами пагорб. Угледівшись, вони побачили крізь гущавину проблиск світла — червонястого, затишного нібито світла, що мерехтіло, як вогнище чи смолоскипи.

Надивившись на те світло, почали сперечатися. Хто казав “ні”, а хто — “так”. Дехто казав, що неодмінно треба піти й подивитися, що гіршого немає, ніж ой як мало на вечерю, а на сніданок ще менше, та спати ніч у мокрій одежі.

Інші заперечували:

— Ці місця ми не дуже добре знаємо, та й до гір надто близько. Поліція ніколи сюди не доходила, і складачі карт досі ще не бували в цих краях. Та й про короля тутешнього не чували, і взагалі в дорозі чим менше пхаєш носа куди не слід, тим менше клопоту наберешся.

Перші доводили:

— Зрештою, нас аж чотирнадцятеро. Другі дивувалися:

— І де це подівся Гандальф?

— Де ж це подівся Гандальф? — підхопили всі. Тут із неба полило, як іще не було, а Оїн з Глоїном почали битися. Злива поклала край суперечці.

— Зрештою, з нами є Викрадач! — сказали гноми й рушили, ведучи поні (з усією належною обачністю) в напрямку світла. Дісталися до пагорба і скоро заглибилися в ліс. Почався підйом, але не видно було хоч якоїсь путящої стежки, що вела б до оселі чи садиби, і хоч як вони старалися, а в тій темнющій темноті, серед хащі таки робили чимало шелесту, хрускоту й лускоту, а ще більше чулося від них бурчання та прокльонів.

Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло.

— Тепер хай вперед іде Викрадач,— сказали гноми.

— Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там якої небезпеки,— сказав гобітові Торін.— Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А як не зумієш, крикни двічі совою і раз пугукни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі.