Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

– Я мав би й сам до цього додуматись,– мовив Більбо.– Істинно не знайти ніде рівного панові Смаугу Непробивному. Яка то велич – носити обладунок із пречудових самоцвітів!

– Авжеж, такого ніде не знайти,– сказав Смауг, тішачись дурною втіхою. Він-бо не знав, що під час минулих відвідин гобіт підгледів, як дивно захищене драконове черево й нині хоче краще роздивитися, маючи на те свої особливі міркування.

– Глянь! – сказав дракон і перевернувся.– Що ти на це скажеш?

– Чудово! Сліпуче! Прекрасно! Бездоганно! Приголомшливо! – вигукнув Більбо, а собі подумав: “Старий дурню! Таж у тебе з лівого боку грудей світить чимала незахищена латка – гола, як равлик без мушлі!”

Побачивши це, Злоткінс більше вже не хотів нічого – тільки забратися геть.

– Ну, я не смію довше затримувати вашу величність,– вибачився гобіт.– Вам треба добре відпочити. Ловити коненят – нелегка, мабуть, робота, надто коли так нахекаешся кругом гори. Так само й з викрадачами,– кинув на прощання, а тоді крутнувся і припустив угору тунелем.

Необачний то був жарт, бо дракон ураз вивергнув навздогін йому жахливий вогняний струмінь, і хоч як прудко дріботів гобіт нагору, а не встиг відбігти на безпечну відстань, коли Смауг приклав до тунельного входу свою відворотну голову. На щастя, вся голова з щелепами не змогла протиснутись, але ніздрі послали вогонь і дим у тунелик, і гобіт трохи не загинув. Нажаханий, долаючи страшний біль від опіків, він з останніх сил наосліп дибав уперед. Поки розмовляв із Смаугом, тішився, що так розумно провадить розмову, але та помилка наприкінці змусила його отямитись.

– Ніколи не смійся з живих драконів, дурний Більбо! – сказав він сам до себе, і ці слова стали згодом його улюбленою примовкою.– Та й пригоді ще не видно кінця,– додав він, і це теж була правда.

Надвечір'я вже ставало вечором, коли Більбо, заточуючись, вийшов на вільне повітря і впав, зомлівши, на “порозі”. Гноми привели його до тями, полікували, як могли, йому опіки (але чимало часу минуло, поки в нього відросло волосся на потилиці та на п'ятах,– вигоріло було до самої шкіри). А поки що товариші намагалися підбадьорити Злоткінса – їм так кортіло швидше почути його розповідь. Особливо їх цікавило, чому дракон зчиняв такий страхітливий гармидер і як гобітові пощастило втекти.

Але Більбо почувався незатишно, ніяк не міг заспокоїтись, і гноми просто витягали з нього слова. Думаючи й передумуючи, він жалкував тепер, що сказав деякі речі драконові, й не хотів того повторяти. Старий дрізд сидів на камені поблизу й, схиливши голівку набік, дослухався до всього, що говорилось. Гобіт був такий сприкрений, що схопив камінця й шпурнув у дрозда. Птах лише пурхнув убік і знову сів на своє місце.

– А хай йому всячина, тому птахові,– сердито сказав Більбо.– Мабуть, він підслуховує, і вигляд його мені не до вподоби.

– Облиш його! – попросив Торін.– Дрозди – хороші, дружні нам птахи. Цей – вельми старий птах і, можливо, останній із прадавньої породи, що жила в околицях гори. Ті дрозди були ручні, сідали на руки моїм батькові й дідові. То були чарівні птахи-довгожителі, й, може бути навіть, що цей дрізд – один із тих, які жили тоді, двісті чи й більше років тому. Люди з Долу розуміли мову дроздів і посилали їх як гінців до озерян та в інші місця.

– Ну, то він матиме що звістити озерянам, коли саме це в нього на мислі,– мовив Більбо.– Хоча навряд чи зосталися там іще люди, що клопоталися б мовою дроздів.

– То що ж сталося? – вигукнули гноми.– Розповідай швидше!

І гобіт розповів усе, що міг пригадати. Він зізнався, що має прикру підозру: мабуть, дракон розгадав надто багато з його загадок – після того, як побачив їхні табори і їхніх поні.

– Я певен: він зрозумів, що ми прийшли з Озерного, що там нам допомогли. І в мене жахливе передчуття, що він негайно полетить туди. Ох, і нащо я сказав про їздця на діжках! Почувши таке, навіть сліпий кролик із тутешніх країв подумає про озерян.

– Ну, ну! Вже нічого не вернеш та й взагалі, чув я, нелегко розмовляти з драконом і не сказати чогось зайвого,– поспішив заспокоїти гобіта Балін.– Якщо хочеш знати мою думку, ти дуже добре впорався: вивідав щонайменше одну корисну річ і вернувся назад живий. Мало хто з тих, що розмовляли з драконами, може похвалитися таким успіхом. Може, це наше щастя, що ми все-таки знаємо про ту незалатану дірку в діамантовім обладунку старого Гада.

Ці Балінові слова повернули розмову в інше річище. Гноми почали обговорювати різні історії про те, як убивали драконів: випадки справжні, вигадані й легендарні. Говорили, які були удари: спереду, збоку чи знизу, а ще до яких хитрощів і вигадок при цьому вдавалися герої. Дійшли висновку, що заскочити сплячого дракона не так легко, як здається, і що спроби зарубати чи заколоти його, поки він спить, швидше призведуть до нещастя, ніж хоробрий лобовий напад. Скільки вони розмовляли, дрізд прислухався і вже аж коли засвітилися перші зорі, змахнув крильми й полетів геть. І весь той час, поки гноми розмовляли й довшали тіні, Більбо непокоївся дедалі дужче – в ньому наростало передчуття лиха.