Гобіт, або Туди і Звідти

Тієї миті вітер роздер хмари, і захід прорізала червона смуга: сідало сонце. Помітивши, що раптом посвітлішало, Більбо роздивився навколо. І голосно скрикнув: він побачив видовище, від якого серце мало не вискочило в нього з грудей, — темні силуети, маленькі, але величні на тлі далекої заграви.

— Орли! Орли! — закричав він. — Орли летять!

Очі рідко зраджували Більбо. Орли летіли за вітром, лава за лавою, — незліченне воїнство, зібране, певно, з усіх орлячих гнізд Півночі.

— Орли! Орли! — не вгавав Більбо, пританцьовуючи і махаючи руками.

Хоч ельфи й не могли його бачити, вони його почули. Вони також одразу зчинили крик — аж луна прокотилася долиною. У небо уп’ялося багато зачудованих очей, але ще нічого не було видно, хіба що з південного схилу Гори.

— Орли! — ще раз крикнув Більбо, але цієї миті камінь, пожбурений звідкілясь згори, важко вдарив його по шолому, гобіт гримнувся на землю і знепритомнів.

XVIII Дорога назад

Коли Більбо очуняв, він виявив, що його покинули напризволяще. Він лежав на пласких каменях Кручого Бескету, а навколо не було ні душі. Стояв безхмарний, але холодний день. Більбо весь тремтів і змерз до кісток, але голова його пашіла вогнем.

«Цікаво — що ж трапилося? — питав він сам себе. — Принаймні я ще не приєднався до полеглих героїв, — утім, боюся, що часу на це ще вистачить!»

Перемагаючи біль, він підвівся і сів. Кинувши погляд у долину, гобіт не побачив там жодного живого Ґобліна. Згодом, коли в голові у нього трохи проясніло, йому здалося, що поміж скелями внизу сновигають ельфи. Він протер очі. Справді: табір і досі стояв на попередньому місці, а біля брами було помітно якусь метушню. Не інакше як ґноми розбирали мур. Але тиша була мертва. Ні голосів, ні відлуння пісень. Повітря було ніби напоєне скорботою.

— І все-таки гадаю, що це перемога! — промовив Більбо, обмацуючи голову, що все ще нила. — Та й сумна це, виявляється, штука.

Раптом він помітив чоловіка, котрий підіймався схилом, прямуючи в його бік.

— Агов! — покликав він тремтячим голосом. — Агов! Що нового?

— Що то за голос лунає серед каміння? — здивувався чоловік, сповільнивши крок і роззираючись довкола, неподалік від того місця, де сидів Більбо.

І тут Більбо згадав про перстень! «Світку мій! — подумав він. — Ця невидимість, урешті, має й свій зворотний бік. Якби не перстень, я, певно, провів би ніч у теплій і зручній постелі!»

— Це я, Більбо Торбин, супутник Торіна! — закричав він, квапливо стягаючи перстень.

— Добре, що я тебе знайшов! — сказав чоловік, підходячи ближче. — Без тебе ніяк не обійтись, і ми довго тебе шукали. Тебе зарахували б до загиблих (а їх у нас багато), якби не Ґандальф-чарівник: він сказав, що востаннє чув твій голос тут. Мене послали сюди пошукати тебе наостанок. Ти серйозно поранений?

— Здається, лише препаскудно цюкнуло по голові, — відповів Більбо. — Добре, що на мені шолом, та й череп у мене міцний. Але я все одно почуваюся кволим, і ноги — наче з вати.

— Я знесу тебе в долину, до табору, — відказав чоловік і легко підхопив гобіта на руки.

Чоловік ішов швидко й упевнено. Невдовзі він уже поставив Більбо на землю перед наметом, — а при вході стояв сам Ґандальф — із рукою на перев’язі. Навіть чарівник не уникнув поранення, та й на ціле військо було лише кілька неушкоджених.

Побачивши Більбо, Ґандальф дуже зрадів.

— Торбин! — вигукнув він. — Очам не вірю! Усе-таки живий — який же я радий! Я вже почав був побоюватися, що фортуна зрадить навіть тебе! Жахлива вийшла історія і мало не закінчилася фатально. Але про новини — потім. Ходімо! — раптом посерйознішав він. — На тебе чекають.

І він повів гобіта до намету.

— Гей, Торіне! — покликав чарівник, увійшовши. — Я його привів.

Там і справді лежав Торін Дубощит, увесь зранений, а його потрощені обладунки та пощерблена сокира валялися на підлозі. Він підвів очі на Більбо, коли той підійшов до його ложа.

— Прощавай, добрий злодію, — промовив ґном. — Я відходжу до чертогів чекання, де возсідатиму поруч зі своїми пращурами, аж доки оновиться світ. Оскільки я залишаю тепер усе золото і срібло, йдучи туди, де воно мало цінується, то бажав би попрощатися з тобою по-дружньому і забрати назад лихі слова, сказані при брамі, та загладити свої вчинки.

Більбо, зажурений, припав на одне коліно.

— Прощавайте, Королю під Горою! — відказав він. — Гірка це пригода, якщо вона має скінчитись отак, — і навіть ціла гора золота не може підсолодити цієї гіркоти. Але я радий, що ділив із вами небезпеки, — це більше, ніж заслуговує будь-хто з Торбинів.

— О, ні! — заперечив Торін. — У тобі більше доброго, ніж ти думаєш, о дитя лагідного Заходу! Трохи хоробрості, трохи мудрості, сполучених у гармонії. Якби серед нас було більше тих, хто вище за золото цінував би смачну їжу, веселу учту і гарну пісню, світ став би веселішим. Але, сумний він чи веселий, зараз я мушу його залишити. Прощавай!