Гобіт, або Туди і Звідти

— Кращого й бажати годі, — погодився Ельронд, але боюся, що це станеться не за нинішньої доби, та й узагалі нескоро.

Коли оповідь про їхні мандри добігла кінця, почались інші історії, а за ними ще і ще — історії про минувшину, історії про нещодавні події та про те, що сталося взагалі хтозна-коли, — аж поки голова Більбо схилилася на груди й він солодко заснув у куточку.

Прокинувся він у білосніжній постелі, просто у відчинене вікно світив місяць. Під вікном, на берегах потоку, дзвінко виспівували ельфи:

Радо співаймо усім товариством!
Вітер у вересі, вітер між листом;
Місяць і зорі, на небі розквітлі, —
На вежі у Ночі віконечка світлі.

Радо танцюймо усім товариством!
Хай скачеться легко в траві танцюристам!
Річка сріблиться, проносяться тіні,
Травень веселий — нам весело нині.

Співом скитальника заколишімо!
Снами повиймо і в снах залишімо!
Спить він. Хай подушка буде м’якою!
Люленьки-люленьки! Вільхо з Вербою!

Сосно, принишкни — вітрець уже спить!
Місяцю, геть! Хай стане темніш!
Ясеню, Дубе і Глоде! Цить!
Водо, свій голос до ранку притиш!

— Та ну вас, Веселий Народе! — сказав Більбо, визираючи з вікна. — Котра ж то година ночі? Ваша колискова розбудить і п’яного Ґобліна! Та все одно дякую вам.

— А твоє хропіння розбудить і мертвого дракона — та все одно дякуємо тобі, — передражнили його зі сміхом. — Уже наближається світанок, а спиш ти від самого вечора. Може, завтра ти зцілишся від утоми.

— Навіть короткий сон у домі Ельронда цілющий, — відказав він, — але я б хотів зажити повну дозу. Ще раз на добраніч, мої прекрасні друзі!

І він знову шаснув у ліжко й проспав до пізнього ранку.

У цьому домі його втома швидко минула, і він досхочу нажартувався й натанцювався з ельфами долини, і зрання, і проти ночі. Але навіть тут він не міг уже довше баритися — з думки йому не йшов рідний дім. Тому через тиждень він попрощався з Ельрондом і, вмовивши його прийняти бодай скромні дарунки, поїхав із Ґандальфом далі.

Вони навіть не встигли виїхати з долини, як небо попереду потемніло, з заходу налетів вітер і вперіщив дощ.

— «Травень веселий», — ще б пак! — скривився Більбо, коли дощ шмагонув йому в обличчя. — Та легенди лишилися позаду, і ми вертаємося додому. Гадаю, це перша прикмета, що домівка вже близько.

— Попереду ще довга дорога, — зауважив Ґандальф.

— Але це остання дорога, — відказав Більбо.

Вони під’їхали до річки, що позначала межу Дикого Краю, і спустилися крутим берегом до броду, який ви маєте пам’ятати. Річка здулася від талих вод і цілоденного дощу, але вони якось перебрели її й подалися далі, до кінцевої зупинки своєї мандрівки, бо вже вечоріло.

Усе було так само, як і раніше, тільки поменшало товариства і балачок, та ще цього разу обійшлося без тролів. Дорогою Більбо раз у раз пригадував події, які трапились у тому чи іншому місці, та слова, сказані при цьому, — йому здавалося, що відтоді минув не рік, а Цілих десять, — тож, звісно, він одразу впізнав місце, де в річку шубовснув поні, а вони звернули вбік і вскочили у препаскудну пригоду з Томом, Бертом і Віллі.

Неподалік від дороги Ґандальф і Більбо знайшли місце, де закопали тоді золото тролів, — ніхто його й не торкнувся.

— На мій вік мені вистачить, — сказав Більбо, коли вони відкопали золото. — Ліпше візьми його ти, Ґандальфе. Не сумніваюсь, ти зумієш знайти йому вжиток.

— Авжеж зумію! — відказав чарівник. — Але найкраще — поділити порівну! Може трапитися, що в тебе виникне більше потреб, аніж ти гадаєш.

Тож вони склали золото в мішки і нав’ючили їх на поні, яким це аж ніяк не сподобалося. Тепер вони просувалися повільніше, бо майже весь час ішли пішки. Але довкола все зеленіло і буяла трава, по якій гобіт брів із великим задоволенням. Він обтирав обличчя червоним шовковим носовичком — ні, не своїм власним (у нього не залишилося жодного), а позиченим в Ельронда, — бо разом із червнем прийшло літо і стояла спека.

Оскільки все на світі має свій кінець, і навіть ця історія, нарешті настав день, коли перед їхніми очима розіслався край, де Більбо народився і виріс, де він як свої п’ять пальців знав кожен клаптик землі, кожне дерево. Піднявшись на кручу, він розгледів удалині рідний Пригірок і раптом зупинився й продекламував: