Гобіт, або Туди і Звідти

Але люди мало що про те пам’ятали, хоча дехто й досі співав старих пісень про ґномів — гірських королів, про Трора і Траїна з племені Даріна, про напад Дракона та про падіння володарів Долу. Дехто також співав про те, що одного дня Трор і Траїн повернуться, і тоді з гірських брам ріками потече золото, а цілий край сповнять нові пісні та веселощі. Але ця приваблива легенда не мала великого впливу на щоденні справи городян.

Щойно в місті побачили пліт, зв’язаний із діжок, як від паль відпливли човни і з них загукали до стернових. Ті кинули канати, човнярі налягли на весла — і невдовзі пліт перетягнули з бистрини за високий мис у невеличку затоку Озерного Міста. Причалили діжки біля мосту, неподалік од берега. Незабаром із півдня надійдуть люди і деякі кадуби заберуть, а деякі наповнять різним принесеним ними крамом, щоб доправити його вгору за течією до палацу Лісових ельфів. Наразі ж барила залишили на воді, а ельфи-плотарі та човнярі пішли бенкетувати до Озерного.

Ну й здивувалися б вони, якби побачили, що коїлося на узбережжі після їхнього відходу, коли споночіло. Передусім Більбо перерізав мотузку на одній із діжок, підштовхнув її до берега і зняв покришку. Почулися стогони, і звідти виповз цілковито нещасний ґном. У його заяложеній бороді позаплутувалася волога солома, тіло було потовчене та затерпле, все в синцях і саднах, так що він ледве спромігся стати на ноги, дошкандибати мілиною до суходолу й зі стогоном повалитися на берег. Вигляд у нього був такий зголоднілий і здичавілий, немов у пса, якого припнули на ланцюг біля буди і лишили так на цілий тиждень. То був Торін, але впізнати його можна було лише завдяки золотому ланцюжку та каптуру, колись небесно-блакитному, а тепер брудному й обшарпаному, з побляклою срібною китичкою. Ґном навіть не відразу зміг бути чемним із гобітом.

— Ну що, живий ти чи мертвий? — спитав Більбо доволі гостро. Напевно, він забув, що сам принаймні раз добре поїв, на відміну від ґномів, а також міг вільно рухати руками та ногами, не кажучи вже про змогу дихати на повні груди. — То ти на волі чи ні? Якщо хочеш їсти і якщо ця дурна пригода ще тобі не набридла — зрештою, вона таки твоя, а не моя, — тобі слід поплескати себе руками, розтерти ноги і спробувати допомогти мені повитягати інших, доки ще є час!

Звісно, Торін розумів, що Більбо має рацію, тож, іще трішки постогнавши, підвівся на ноги і сяк-так допоміг гобітові. Вовтузячись поночі в холодній воді, вони з великими труднощами та морокою розшукували потрібні діжки. На стукіт і гукання відізвалося тільки шестеро ґномів. їх розпакували і допомогли їм дістатися до берега, де вони посідали чи полягали, щось бурмочучи та стогнучи. Мокрі, переколошкані та зсудомлені, вони ледве могли усвідомити, що вже вільні, й належно подякувати за це.

Двалінові та Балінові дісталося найбільше — їх навіть годі було просити допомагати іншим. Біфур і Бофур були не такі потовчені та сухіші за всіх, але вони полягали, не бажаючи й пальцем поворухнути. Зате Філі та Кілі, молоді (як на ґномів) і особливо ретельно запаковані в маленькі барильця та добре обмощені соломою, вилізли на білий світ більш-менш бадьорими, відбувшись лишень синцем-двома та затерплими ногами, які швидко відійшли.

— Сподіваюсь, я більше ніколи не нюхатиму яблук! — заявив Філі. — Моє барило геть ними пропахло. Постійно відчувати яблучний дух, коли тобі важко поворухнутися, холодно і нудить од голоду, — від цього можна здуріти. Зараз я здатен їсти будь-що на світі, аж поки наїмся, — але тільки не яблука!

Нарешті, за добровільною допомогою Філі та Кілі, Торін і Більбо познаходили й повитягали з діжок решту компанії. Бідолашний товстун Бомбур або спав, або був непритомний, а Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн наковталися води і здавалися напівмертвими — всіх їх, безпорадних, довелося поодинці перенести на берег.

— Ну от! Ми знову разом! — сказав Торін. — І гадаю, нам слід подякувати нашій щасливій зорі та панові Торбину. Я певен, він має на це право, хоча мені б хотілося, щоб він улаштував нам зручнішу мандрівку. Втім — усі ми ще раз щиро до ваших послуг, пане Торби-не! Поза сумнівом, наша вдячність посилиться, коли ми поїмо та відновимо сили. А тим часом — що далі?

— Пропоную податися в Озерне Місто, — відповів Більбо. — Що ж іще?