Гобіт, або Туди і Звідти

Щось у його голосі зачепило ґномів за живе. Торін поволі струсив із себе сон, підвівся і вибив ногою камінь, який підпирав двері. Тоді ґноми всі гуртом налягли на двері, й вони зачинилися з тріском і брязкотом. Замкова шпарина з внутрішнього боку безслідно зникла. Вони були заперті в Горі!

І саме вчасно. Не встигли вони й трохи відійти вглиб тунелю, як схил Гори здригнувся від потужного удару, ніби то загрюкали тарани з вікових дубів, розгойдувані велетами. Скеля загула, стіни затріщали, й зі склепіння їм на голови посипалося каміння. Не хочу навіть думати про те, що б трапилося, якби двері й досі були відчинені. Ґноми та Більбо кинулися тунелем навтьоки, раді, що живі, а ззовні, з-за їхніх спин, долинав рев та грім Смоґової люті. Дракон потрощив скелі на друзки, ударами свого величезного хвоста зруйнував кам’яну стіну — і їхня маленька наскельна тераска, і обпалена трава, і камінь, на якому сидів дрізд, і всіяні равликами стіни, і вузький карниз, і все-все зникло в мішанині уламків, а лавина колотого каміння покотилася зі скелі в тіснину.

Смоґ, виявляється, тишком-нишком покинув своє лігво, безшумно знявся в нічне повітря і важко та повільно, ніби почварна ворона, полетів за вітром довкіл Гори, сподіваючись захопити зненацька кого-небудь на західних схилах і розшукати вхід до тунелю, яким скористався злодій. Коли ж Смоґ нікого не помітив і нічого не знайшов, навіть там, де, за його здогадами, конче мав би бути вхід, — то й вибухнув гнівом.

Коли він таким ось чином дав волю своїй люті, йому стало легше й він вирішив, що з цього боку його вже не потурбують. Тим часом у нього виник дальший план помсти.

— Вершник-на-діжці! — пирхнув він. — Твої ніжки придибали від ріки — і, поза сумнівом, рікою ти й прибув. Мені незнайомий твій запах, але якщо ти й не з озерних людей, то все одно не обійшлося без їхньої допомоги. Вони ще мене пізнають і згадають, хто справжній Король під Горою!

Він шугнув у небо, весь у вогні, й полетів на південь, у бік Бистриці.

XIII Доки господаря не було вдома

Тим часом ґноми сиділи в темряві, звідусіль оточені цілковитою тишею. Вони мало їли та мало розмовляли. Ніхто з них не міг визначити, скільки вони вже так сидять, і не наважувався поворухнутись, бо й найменший шепіт шелестливо відлунював у тунелі. Коли вони засинали, то прокидались у тій самій непорушній тиші й темряві. Врешті-решт, після, як їм здавалося, не одного дня чекання, коли ґноми вже почали задихатись і чманіти від нестачі повітря, — терпець їм урвався. Вони зраділи б навіть звукам, які свідчили б про повернення дракона. У тиші їм увижалося, що він замислює якісь пекельні підступи, але ж не можна було сидіти там вічно.

І тут озвався Торін:

— Спробуймо відчинити двері! Я помру, якщо зараз же не відчую на обличчі подув вітру. Нехай краще Смоґ знищить мене на вільному повітрі, ніж я задихнуся тут!

Тож декілька ґномів підвелись і навпомацки рушили туди, де мали бути двері. Але вони виявили, що верхній кінець тунелю розтрощений і завалений уламками скель. Двері вже не зміг би відчинити ні ключ, ні чари, яким вони раніше корилися.

— Ми в пастці! — застогнали ґноми. — Це кінець. Ми тут загинемо.

Але чомусь саме тоді, коли їх охопив найбільший розпач, Більбо відчув на серці якусь дивну полегшу, ніби з-під його камізельки зник великий тягар.

— Ходімо, ходімо! — заговорив він. — «Доки є життя, є й надія!» — любив казати мій тато, і «до смерті три чисниці». Я ще раз спущуся тунелем униз. Уже двічі я долав цю путь, коли знав, що на тому кінці на мене жде дракон, тож ризикну й утретє, коли не маю такої певності. Як не крути, а єдиний шлях до виходу веде вниз. І гадаю, що цього разу вам краще піти зі мною.

Від безвиході вони погодились, і Торін перший рушив разом з Більбо.

— Тепер обережно! — прошепотів гобіт. — І якомога тихіше! Може, там, на дні, й немає Смоґа, а може, і є. Не треба ризикувати даремно!

Вони спускалися все нижче і нижче. Ґноми, звісно, не могли зрівнятися з гобітом у мистецтві безшумного скрадання — вони гучно сопли і човгали ногами, а луна безжально посилювала це сопіння та човгання; але хоч як часто наляканий Більбо зупинявся і прислухався, знизу не долинало ні звуку. Коли до драконового лігва, наскільки він міг судити, лишалось уже небагато, Більбо надів свій перстень і обігнав ґномів. Але це було зайве: у непроглядній пітьмі всі вони були невидимі — з перснем чи без. Було так темно, що гобіт не помітив, як вийшов із тунелю, — мацнув рукою повітря, перечепився через поріг і сторчголов беркицьнувся просто в підземну залу!

Він лежав на підлозі долілиць, не наважуючись підвестись і навіть дихнути. Але ніякого руху не було. Темно хоч в око стрель — і тільки високо вгорі, повільно піднявши голову, він помітив якусь ніби бліденьку блискітку. Та це в жодному разі не був відсвіт Смоґового вогню, хоч у підземеллі важко смерділо драконом і Більбо відчував на язиці присмак пари.

Нарешті пан Торбин не витримав: