Голодні ігри частина 2 (У вогні)

На нетвердих ногах я шукала вихід із підвалу. Як я взагалі сюди потрапила? Я повільно піднялася сходами нагору — на кухню — і побачила, що скляна вставка в дверях розтрощена. Напевно, саме тому в мене руки кривавляться. Крізь чорноту ночі я поквапилася до будинку Геймітча. Він сидів сам за кухонним столом, в одній руці — напівпорожня пляшка горілки, в другій — ніж. Він був п’яний як чіп.

— А ось і вона! Така знеможена... Здогадалась нарешті, дорогенька? Докумекала, що не одній тобі доведеться вдруге побувати на арені? И ось прийшла просити мене... а до речі, про що? — спитав він.

Я не відповіла. Вікно було широко розчинене, і вітер обдував мене, ніби я стояла надворі.

— Зізнаюсь тобі, хлопець сприйняв усе простіше. Він уже був тут, я пляшку не встиг відкоркувати. Благав мене дати йому другий шанс вступити в гру. І що ти на це скажеш? — Геймітч передражнив мій голос: — «Геймітчу, зголосіться замість нього, хай це й несправедливо, та краще вже нехай Піта мучиться до кінця життя, ніж ви»?

Я закусила губу, бо щойно Геймітч це промовив, я усвідомила: боюся, саме цього я і хочу. Щоб Піта вижив, навіть якщо помре Геймітч. Ні, не хочу. Він бридкий, звісно, але ж тепер Геймітч мені мов рідний. « Для чого я сюди прийшла? — думала я.— Що я хотіла тут знайти?»

— Я хочу випити,— ледь чутно промовила я.

Геймітч вибухнув сміхом і гепнув переді мною на

стіл пляшку. Я провела рукавом по горлечку і зробила кілька ковтків — і мені аж подих забило. Минуло кілька хвилин, перш ніж я опанувала себе, але з носа й очей і досі текло. В нутрі все палало від горілки, і мені це сподобалось.

— Може, зараз ваша черга,— промовила я байдужо, всівшись на стілець.— Ви все одно ненавидите життя.

— Цілком вірогідно,— відповів Геймітч.— І оскільки минулого разу я зробив усе, щоб вижила ти... здається, цього разу я зобов’язаний урятувати хлопця.

— Дуже слушно,— погодилась я, витираючи носа та знову перекидаючи пляшку.

— А Піта аргументував так: оскільки минулого разу я обрав тебе, тепер я йому винен. Усе, що він захоче. А хоче він знову вступити у гру і знову тебе захищати,— вів далі Геймітч.

Я знала це. Поведінку Піти неважко було передбачити. Поки я валялась на підлозі в підвалі, думаючи тільки про себе, він прийшов сюди, бо думав про мене. Словом «сором» не описати того, що я відчула в ту мить.

— Знаєш, ти можеш прожити сто життів, але ніколи не станеш гідною Піти,— зауважив Геймітч.

— Так-так,— грубо відповіла я.— Без питань, він найкращий у нашому тріо. Отже, що ви збираєтеся робити?

— Не знаю,— зітхнув Геймітч.— Якщо вдасться, супроводжуватиму тебе на арену. Але навіть якщо на Жнивах випаде моє ім’я, Піта все одно зголоситься посісти моє місце.

Ми трохи посиділи мовчки.

— Вам буде важко на арені, правильно я кажу? Ви ж знаєте всіх переможців? — спитала я.

— Гадаю, з моїм нестерпним характером мені буде не просто важко — нестерпно... Віддаси вже мені? — він кивнув на пляшку.

— Ні,— вигукнула я, стискаючи її двома руками. Геймітч дістав із-під столу іншу пляшку і відкрутив кришку. Але я зрозуміла, що прийшла сюди не лише по спиртне. Було ще щось, чого я хотіла від Геймітча.

— Добре, я скажу вам, про що насправді я прийшла просити,— почала я.— Якщо цього разу на Іграх опинимося знову ми з Пітою, ми з вами намагатимемось урятувати його.

Якесь почуття промайнуло в Геймітчевих налитих кров’ю очах. То був біль.

— Як ви і сказали, хай під яким соусом усе подадуть, на арені буде нестерпно. І хай чого хоче Піта, зараз його черга вижити. Ми обидва завинили йому,— в моєму голосі з’явилися благальні нотки.— Крім того, Капітолій мене так ненавидить, що я, вважайте, вже й так мертва. А в Піти й досі є шанс. Будь ласка, Геймітчу, скажіть, що допоможете мені.

Він насупився, не відводячи очей від пляшки, зважуючи в голові мої слова.

— Добре,— нарешті промовив він.

— Дякую,— відповіла я. Слід було б сходити зараз до Піти, але я не хотіла. Від випитого мені крутилась голова, до того ж я була така знесилена, що не знати в чому він зможе мене зараз переконати й на що я з дурної голови погоджуся. Ні, краще піти додому, до мами та Прим.

Коли я майже дошкандибала до свого будинку, вхідні двері відчинилися — і я опинилась у Гейлових обіймах.

— Я помилявся. Слід було тікати, коли ти пропонувала,— прошепотів він.

— Ні,— сказала я.

Мені було важко зосередитись, і з пляшки на куртку Гейлові текла горілка, але він на те не зважав.

— Ще не запізно,— вів далі він.

За його плечем я побачила маму та Прим, що обійнявшись стояли на порозі. Ми втечемо. Вони помруть. А тепер мені ще й Піту потрібно захищати. Кінець дискусії.

— Запізно.

Мої коліна підкосились, і Гейл підхопив мене. Алкоголь затуманив мій мозок, і пляшка вислизнула, впала на підлогу й розбилась. І не дивно, оскільки зараз саме життя вислизало у мене з рук.