Голодні ігри частина 2 (У вогні)

Я кивнула, хоча не втямила, до чого вона веде. Аж поки Цезар Флікермен, чиї і волосся, і обличчя цьогоріч були бузкові, не виголосив свою промову й не розпочав інтерв’ю з трибутами. Тої миті я вперше усвідомила, як глибоко переможці почувалися зрадженими та як лютували. Але вони були мудрі, надзвичайно мудрі й талановито грали свої ролі, бо кожне їхнє слово спрямоване було проти уряду й, зокрема, президента Снігоу. Не всі, звісно. Були й реакціонери, як Брут і Енобарія, які не проти чергових Ігор, а ще — побиті життям морфліністи, занадто розгублені, щоб приєднатися до гри. Але й без них було достатньо переможців, кмітливих і відважних, які здатні поборотися.

Перший камінчик кинула Кашеміра: сказала, що в неї сльози навертаються на очі, щойно вона подумає, як жителі Капітолія сумуватимуть, коли ми загинемо. Глянець згадував доброзичливість, із якою тут ставилися до них із сестрою. Біпер у своїй нервозній манері ставив під сумнів законність Червоної чверті й цікавився, чи добре фахівці все перевірили. Фіией прочитав вірш, присвячений його єдиному справжньому коханню в Капітолії, і близько сотні людей знепритомніли, вважаючи, що він має на увазі саме їх. Коли вийшла Джоанна, вона зразу поцікавилася, чи не можна якось змінити ситуацію. Безсумнівно, творці Червоної чверті не передбачали такої приязні між переможцями і Капітолієм. Хто здатен на таку жорстокість — розірвати цей міцний зв’язок? Сія міркувала вголос: у них в Окрузі 11 усі вважають президента Снігоу всесильним. Отже, якщо він всесильний, чому ж він не скасує Червону чверть? А Чич, продовжуючи її думку, наполягав, що президент міг би скасувати Червону чверть, якби схотів, але він, мабуть, не думає, що це для людей так багато важить.

Коли нарешті оголосили мій вихід, аудиторія була цілком розчавлена. Люди плакали, непритомніли, дехто навіть просив змінити правила. А моя поява у весільній сукні взагалі наробила ґвалту. Не буде більше мене, не буде більше Ромео і Джульєтти, які житимуть довго і щасливо, не буде більше весілля. Я бачила, що навіть професіоналізм Цезаря дав тріщину, коли він намагався заспокоїти натовп, щоб я могла говорити, а мої три хвилини швидко збігали.

Нарешті зала трохи стихла, і він промовив:

— Ну що ж, Катніс, усім очевидно, що сьогодні дуже емоційний вечір. Може, ти хочеш нам щось сказати?

Коли я заговорила, мій голос тремтів.

— Хіба що одне: мені дуже прикро, що ви не побачите мого весілля... але я рада що ви принаймні маєте можливість поглянути на мене в цій сукні. Правда ж вона... дивовижна?

Мені не потрібен був сигнал Цинни — я і сама чудово розуміла, що зараз — найліпший момент. Я повільно крутнулася, піднімаючи рукави важкої сукні над головою.

Коли я почула зойки, то подумала: це через мій приголомшливий вигляд. А тоді я помітила, що навколо мене щось вирує. Дим. Від вогню. Не від штучного полум’я, як на колісниці минулого року, а від вогню набагато реальнішого, який пожирав моє вбрання. Дим почав гуснути, і я запанікувала. Обпалені клапті чорного шовку злітали у повітря, а перли з дзенькотом розсипалися по сцені. Але я боялась зупинятися, та й шкіру не пекло, і в разі чого Цинна поряд. Тож я крутилась і крутилась. На частку секунди мені забракло повітря, оскільки дивний вогонь повністю мене поглинув. А потім в одну мить усе зникло. Я повільно зупинилась, міркуючи, чи не гола я та навіщо Цинні знадобилося спалювати мою весільну сукню.

Але я була не гола. На мені була сукня такого ж фасону, як і весільна, але чорна як вугілля, вся з маленьких пір’їнок. Я здивовано підняла довгі рукави — і в цю мить побачила себе на телевізійному екрані. Я стояла в усьому чорному, білі смуги були тільки на рукавах. Чи ліпше сказати на крилах.

Адже Цинна перетворив мене на переспівницю.

^ГОЗДІЛ з |

Я й досі трохи жевріла, тому Цезар боязко простягнув руку і торкнувся мого вбрання. Білий вельон згорів, його замінив інший: чорний і гладенький, він прилягав до голови і ззаду кріпився до комірця сукні.

— Пір’я,— промовив Цезар.— Ти схожа на пташку.

— Так, гадаю, я схожа на переспівницю,— промовила я, злегка махнувши крилами.— Пташку, зображену в мене на брошці, яку минулого року я носила як талісман.

На обличчі Цезаря відбилося розуміння, і я усвідомила: він знає, що ця пташка є не лише моїм талісманом. Що вона стала символом чогось набагато вагомішого. І те, що в Капітолії вважатимуть епатажною зміною костюму, в округах буде сприйняте зовсім по-іншому. Але він швидко опанував себе.

— Знімаю капелюха перед твоїм стилістом. Думаю, ніхто не заперечуватиме, якщо я скажу, що такого дива на інтерв’ю ми ще не бачили. Цинно, покажись публіці!