Голодні ігри частина 2 (У вогні)

Побути на варті, доки інші відпочинуть, хотіли всі, але врешті-решт залишилися чатувати ми з Джо-анною. Я — адже вночі дійсно відпочила і почувалася добре, вона ж бо просто відмовилася лягати. Поки інші вмощувалися спати, ми вдвох мовчки сіли на пісок. *

Джоанна коротко поглянула на Фінея, щоб переконатися: він заснув, а тоді обернулася до мене:

— Що сталося з Магс?

— Це все через туман. Фіней ніс Піту. Я якийсь час тягнула Магс. А потім у мене відмовила нога, і не змогла підняти Магс. Фіней сказав, що обох не донесе. І тоді Магс поцілувала його та зробила крок просто в отруйний туман,— розповіла я.

— Вона була ментором Фінея,— мовила Джоанна, мов звинувачуючи мене.

— Справді? Я не знала,— відповіла я.

— Вона була йому як рідна,— додала Джоанна трохи згодом, але тепер в її голосі було менше отрути.

Ми дивились, як вода облизує пісок.

— А навіщо тобі Клепка і Вольт? — спитала я.

— Я ж сказала: я привела їх для тебе. Геймітч пояснив: якщо я хочу до тебе в союзники, маю привести їх до тебе,— відповіла Джоанна.— Це ж ти йому так сказала, правильно?

«Ні»,— подумала я. Але кивнула.

— Дякую. Я ціную це.

— Сподіваюсь.

Вона подивилась на мене з такою огидою, ніби я — тягар усього її життя. Цікаво, отак воно — мати старшу сестру, яка тебе ненавидить?

— Цок-цок,— почула я в себе за спиною.

Я озирнулася — Вариста повзала по колу. її очі витріщалися на джунглі.

— О Боже, знову вона за своє! Добре, піду посплю, а ви з Клепкою чергуйте,— промовила Джоанна.

Вона підвелась і попрямувала до Фінея, щоб умоститися поряд із ним.

— Цок-цок,— прошепотіла Вариста.

Я привела її туди, де ми сиділи, вклала на пісок і, щоб розрадити, заходилася гладити по руці. Неспокійно здригаючись, вона почала засинати, але й досі час від часу шепотіла: «Цок-цок, цок-цок».

— Цок-цок,— м’яко погодилась я.— Час поспати. Цок-цок. Засинайте.

Сонце піднімалось, доки не застигло просто над нами. «Мабуть, полудень»,— неуважливо подумала я. Мені було байдуже. На тому боці моря, праворуч від мене, вдарила велетенська блискавка, долинув хрускіт поціленого дерева, і знову почалась електрична свистопляска. В тому самому місці, де й минулої ночі. Напевно, хтось забрів на ту ділянку і спровокував атаку. Я трохи посиділа, спостерігаючи за громовицею, заспокоюючи Варисту, сама заколисана мирним плескотом води. Я міркувала про минулу ніч, про те, як блискавки спалахнули після ударів дзвону. Дванадцятьох ударів.

— Цок-цок,— знову пробурмотіла Вариста, на мить виринувши із забуття і знову занурившись у нього.

Дванадцять ударів минулої ночі. Полуніч. Потім блискавка. Зараз сонце просто над головою. Полудень. І знову буря.

Я повільно підвелася й оглянула арену. Блискавка спалахнула там, де вчора падав кривавий дощ, під який потрапили Джоанна, Біпер і Вариста. Ми, либонь, були в третій секції, де стояв отруйний туман, просто поряд із секцією з блискавками. Тільки-но туман розсіявся, в четвертій секції почали збиратися мавпи. Цок-цок. Я обернула голову в інший бік. Кілька годин тому, близько десятої, з другої секції ліворуч од тієї, де зараз миготять блискавки, прийшла велика хвиля. Опівдні. Опівночі. Опівдні.

— Цок-цок,-¹— промовила Вариста уві сні.

Блискавки вщухли, праворуч од того місця упав кривавий дощ, і слова Варисти раптово набули сенсу.

— Ах,— видихнула я.— Цок-цок.

Я пробігла очима по колу арени і зрозуміла, що Вариста має рацію.

— Цок-цок. Це ж годинник.

РОЗДІЛ 5^

Годинник. Я майже навіч бачила стрілки, що цокають на дванадцятьох секторах арени-циферблата. Щогодини починається новий жах, нова зброя продюсерів вистрілює, а попередній жах закінчується. Блискавка, кривавий дощ, туман, мавпи — це трапилося за перші чотири години на арені. О десятій — хвиля. Я не знаю, що коїлося інші сім годин, але тепер я знаю, що Вариста права.

Зараз падає кривавий дощ, а ми на пляжі нижче сектора з мавпами, як на мене, занадто близько до туману. Цікаво, різноманітні небезпеки чатують на нас лише в межах джунглів? Не обов’язково. Хвиля, наприклад, вийшла за їхні межі. А що як туман вийде зі свого сектора, або мавпи повернуться...

— Підйом,— розштовхала я Піту, Фінея та Джоан-ну.— Вставайте — час забиратися геть.

Однак часу було доволі, тож я пояснила всім годинникову теорію. Що мала на увазі Вариста своїм «цок-цок»: у кожній секції рухи невидимих стрілок запускають смертоносну зброю.

Думаю, мені вдалося переконати всіх, хто був при здоровому глузді, окрім Джоанни, яка просто не хотіла сприймати жодні мої пропозиції. Але згодом навіть вона погодилася, що ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

Поки інші збирали наше скромне майно й одягали на Біпера комбінезон, я збудила Варисту. Вона прокинулася з панічним «цок-цок» на вустах.

— Так, Варисто, цок-цок, це циферблат годинника. Арена — це годинник. Ви мали рацію,— промовила я.— Мали рацію.

На її обличчі читалося полегшення — мабуть, тому, що хтось нарешті втямив те, що вона знала, можливо, ще з перших ударів дзвона.

— Полуніч.