Голос

— Д-да... конечно... — ліниво процідив крізь зуби Олександр. — Но я думаю все-таки, что можно бьі здесь й прекратить расспросьі... Ведь их тут... Один, два, три... — Він почав для чогось рахувати всіх очима. Дійшовши до Килини, він глянув на неї й раптом зупинився. Напівздивовано, напів з захопленням обдивившись на її поважну, струнку постать з пишними грудьми і гордою головою, він зустрівся з її спокійним, глибоким поглядом і наче замер на яку хвилину. Не рухаючись, не одводячи одне від одного очей, вони так стояли з якийсь мент, потім Олександр ще раз озирнув її з голови до ніг, ще раз подивився в її променясті очі, які дивились на його твердо і разом з тим приваблюючи, і, наче нічого не було, почав рахувати далі. Але хоча це було всього якийсь мент, хоча Килина ледве-ледве посміхнулася й зараз же також одвернулась до свого казана, але дехто помітив-таки їх погляд, а надто Андрій, який спершу зблід, а потім почервонів до самого чуба.

Олександр, перелічивши, повернувся до вчителя, що з чеканням дивився на його, і, показуючи одними очима назад, до Килини, тихо промовив:

— Посмотрите туда, к печке... Видите... девочку?.. Только смотрите так, чтобьі не очень заметно бьіло... Видите?

— Вижу, вижу... — пильно й з надією зиркнув на Килину панок.

— Как вам нравится ата... миндаль, а? — захоплено проговорив Олександр. — Ведь... Юнона... Настоящая Юнона... А?.. Смотрите, фигура какая!.. Грудь... глаза... Черт возьми!

— Да, да... — пробурмотів розчаровано Луценков. — Очень красивая... Но я думал, что вьі мне... о пропаже...

— А, что пропажа! — весело перебив його офіцер. — Находка єсть! Ну, что же, Халабуда? — раптом голосно і серйозно-діловито звернувся він до прикажчика, що пильно слідкував за всім своїми розтягнутими тихими очима і робив такий вигляд, ніби він нічого не помічав. — Нужно ж найти пропажу! Так ведь нельзя.

— Так точно, ваше благородіє, — трохи випрямився й наче ожив Халабуда. — Дєстлітєльно так нєльзя...

— Так вот! Нужно обьіскать всех хорошенько... ос-мотреть все вещи... Кто нужен — того оставить... Кто не нужен — отослать... Ведь у каждого работа, наверно, єсть?

— Так точно!.. Так ви всі... можете уйтіть... — звернувся Халабуда до парубків. — А то хто лежить?

— То — Панас... слабий, — прогудів Гриць, шукаючи свою шапку на полу.

— Чого ж він слабий?

— Так... заслаб...

— Ага! — задовольнився Халабуда. — Так по какой же надобності он тут лежить? Разлі тут больниця? Заслабєл — бери без сомнєнія рощот і йди собі, слабуй на постороннєм мєсці... А економія — не больниця... Панас! — гукнув він, підходячи до полу, але Панас тільки підвів трохи голову й знову безсило поклав її назад.

— Слушай, а... з... Халабуда! — спинив прикажчика офіцер. — Зто можно будет потом... Пусть лежит... Потом тьі его отправишь на село или в волость... что ли... А теперь пусть лишние вьійдут... Пусть останутся только те, кто бьіл в комнатах... Или у кого работа здесь єсть, — додав він, глянувши на Килину.

Всі, не виключаючи й діда Юхима, один по одному повиходили з хати; зостались тільки Маринка та Кили-на біля печі, Санька та Софійка біля жердки, Панас на полу та няня біля вікна.

— Ну, а тьі, няня, — звернувся Олександр до цеї, — может бьіть, тоже ушла бьі куда-нибудь? А?

Няня не поверталась і мовчала. Офіцер нетерпляче подивився на неї і похльоскав себе по халяві.

— Ну, что же тьі, няня? Пойдешь?

— Куди ж я піду? — тихо промовила, не повертаючись, Устина і дрижачою рукою піднесла краєчок хустки до очей.

Олександр зробив нетерплячий рух, але зараз же здержав себе і, ступивши ближче до неї, почав тихіше й навіть м'яко:

— Видишь, няня, тьі погорячилась немного... Никако-го оскорбления тебе никто не делал, а только... ну... з... просто ти... Да черт с ним! Одним словом, я тебе вот что говорю: оставь свою глупую обидчивость й йди домой. Там, наверно, уже Колька соскучился по тебе... Скажешь сестре, что я послал тебя... Вот й все. А тут, видишь, сейчас допрос будет, может, при тебе будут стесняться говорить... Все равно тебе некуда идти... Ну?

Няня ще хвилинку посиділа, потім встала й тихо почовгала з хати, ні на кого не дивлячись і витираючи очі.

Олександр уже не крутив ліниво вуса, не блукав байдужим оком по стінах та стелі, а наче ожив. Весело одсунувши свій червоний картуз на потилицю й озирнувши усіх, а надто Килину, він жартовливо почав засукувати рукава, голосно говорячи:

— А теперь можно й допрос сделать... Ей-богу, я й не знал, что на нашей кухне такие девчата!.. Право!.. Ну что ж, начнем...