Голос

— Не стоїть благодарності за такиї милості!

— Ну, как же не стоит? — радісно-збентежено пробурмотів той, звертаючись до Олександра й любовно дивлячись на хрест, який той з усмішкою повертав у пальцях.

— Удивительно!.. Правда?

— Д-да... — протягнув нарешті офіцер і, зробивши раптом серйозне й грізне лице, повернувся до всіх і строго спитав:

— Чей ато сундук?

Всі зразу подивились на Андрія, який, як тільки з його сорочки випала «миндаль», здивовано-перелякано підняв брови і страшенно почервонів весь. Поки ж роздивлялись на хрест, він прудко бігав по всіх очима, наче питаючись, як це воно могло статись так, що вкрадена «миндаль» опинилась у його в скриньці; але всі мовчки і також здивовано дивились одне на одного і ніхто навіть не рушився на свойому місці. Андрій глянув на Юхима, той здивовано стиснув до його плечима; глянув на Трохима, той тільки похмуро-радісно всміхнувся до його; глянув на Килину і ще дужче почервонів увесь, — вона, бліда вся, як стіна, з широкими очима, пильно дивилась на його. Але, зачувши питання офіцера, він прокашлявся і, запинаючись, сказав:

— Це мій... сундук. Тільки я не брав ції «миндалі»...

Я і не знаю, як вона... Це хтось підкинув мені...

— Да? — іронічно-холодно промовив Олександр. — Странно! Кто-то, значит, специально крал для того, чтобьі подкинуть тебе? Удивительно!.. Но... Довольно... Кто тебе дал атот... ату медаль?

— Мені ніхто не давав... Я не знаю... їй-богу, не знаю... От вам хрест святий, що й не знав, що вона у мене в скриньці... — з одчаєм скрикнув Андрій і аж перехрестився до образів. Верхня, піднята губа йому

дрижала, на лобі виступив піт, очі були широко розплю щені й дивились злякано й напружено.

— Ну, одним словом, не хочешь сказать! — повертаючись до Халабуди, сказав офіцер. — Хорошо... Зто раз-берет суд... Взять его й отправить к старосте... П-под-лец-цы!

— Вьі хотите его... предать суду? — живо спитав учитель, якось стурбовано дивлячись на Олександра.

— Конечно! — здивовано скрикнув той. — Не по головке же его погладить за ато?

— Да... — зам'явся той і понизив голос. — Но видите ли... Я просил бьі вас... а... пустить его й... не поднимать зтого дела... Начнется следствие, вьізовут меня, вас, подьімется цельїй скандал. Мне это ужасно неприятно... Пожалуйста... Я согласен, преступление, так сказать, с поличним. Но понимаете, этот комичньїй характер. Все это... Бог с ним! Пустите его!..

— Хм...

— Пожалуйста, я вас прошу... Офіцер замислився.

— Ну, хорошо, — стиснув він плечима і подав орден, якого той обережно підхопив і разом з ганчіркою пхнув у кишеню. — Пусть так, хотя... знаєте... но все равно... Ну, слушай, тьі! — звернувся він раптом до Андрія. — Слушай сюда... Зтот барин просит за тебя... Сльїшишь?.. Й я отпускаю тебя й не предам суду... Понимаешь?

— Коли ж я не брав! — скрикнув Андрій. Офіцер скипів.

— Молчать!! — гримнув він, зчервонівши разом. — Негодяй! Его от тюрьмьі освобождают, а он еще продолжает нагло тебе врать в лицо... Мерзавец!.. Вьігнать его сейчас с собаками из акономии й не дать ему ни копей-ки! Забирай свои паскудньїе вещи й в один миг марш отсюда... С-скоти-и-на!

Андрій хотів щось говорити, але, глянувши на офіцера, хапливо нахилився і тремтячими руками почав скидать у скриньку розкидані речі. Замкнувши скриньку, він скоса подивився на «панича», який не зводив з його очей, і підійшов до полу. Склавши в купу кожух, піджак, ще деякі речі, він, хапаючись, натяг свитку, так-сяк підперезався, схопив під одну пахву скриньку, а під другу клунок і, не дивлячись ні на кого, мовчки, червоний, переляканий, пішов із хати. Всі провели його очима і зараз же перевели погляд на панів.

— Мер-р-рзавцьі! — промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки «по швам», зупинив його:

— Ваше благородіє!

Їхнє благородіє озирнулось.

— Ну?

— Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк... которий без сомнєнія заслабєл... і той... не способний работать... Так ви звелєлі, щоб його отправить у волость... Он той самий, которий лежить на полу.

— Ну?

— Так я хотєл одослать ще вчерась... А они, — він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче... — не зхотєлі.

— Как ато не «зхотєлі»? — гордо спитав офіцер, — Просить их нужно, что ли?

— Так точно, без сомнєнія!.. І я думал так... Так тот... которий тільки що пошол, шо украл миндаль, той хотєл везти... А тепер нема кому, потому они усє не слуша-ют... Особенно той, ваше благородіє, которий рябой... Той усіх без сомнєнія бунтуєть... повсігда... Вредний такой... Настоящій, ваше благородіє, малахольник...

— Какой «малахольник»?

— Такой, значить, как разбойник всьо рамно... Не слушаєт... сопротивляється...

«Благородіє» перевело очі на Трохима, який, насупивши брови, дивився в вікно й навіть не глянув в їх бік.

— Та ще, ваше благородіє, говорить, що побйот тому морду, хто повезьоть у волость...

«Благородіє» знов подивилось на Трохима, що все-таки не рушився, тільки губи йому насмішкувато скривились.