Гості з греків

— Третім засобом є запрошення варвара разом з його дружинами і дітьми до Константинополя на палацові церемонії. Метою запрошення є не тільки бажання підкреслити приголомшуючу відстань між убогим достатком варвара і пишністю імператорських ритуалів та незліченними багатствами його скарбниць, не тільки підкуп його сановників і дружин коштовними подарунками, а й намагання залишити при дворі спадкоємця варвара, щоб виховати його в дусі сліпої відданості Візантії. Такий спадкоємець завжди може стати претендентом на батьків престол, якщо законний володар поведе себе надто незалежно. Палацовий переворот на користь претендента — це завжди делікт.

Никифор Тавр враз підвищив голос:

— Найголовнішим же засобом є духовний вплив, тобто поширення в країні варварів ідей і догматів нашої державної християнської релігії, аби варвари дивилися на світ нашими очима і висповідували наш спосіб життя. Запам’ятайте: коли повойовані голови, вже не треба воювати тіла… Як правило, релігійна пропаганда і широке її запровадження здійснюються в три етапи. Спершу до варварської держави йдуть агенти — купці, котрі засновують у столиці торгову колонію і будують церкву для власних релігійних відправ. У такий спосіб вони ненав’язливо знайомлять володаря країни та його сановників з новим культом, з таємничою, пишною і привабливою літургією, знайомлять варварів з новим колом ідей, почуттів, звичаїв та політико-релігійних обов’язків. Другий етап — прибуття до двору володаря імператорських послів, які ретельно вивчають внутрішнє становище держави, ставлення до нової релігії з боку володаря та його сановників і намагаються деяких з них обернути в християнство, створюючи таким чином певне коло наших духовних спільників, впливових при дворі володаря. Якщо умови до хрещення складаються сприятливо, настає третій етап — вирушають місіонери. Вони обертають в християнство варварського володаря та його сановників, а слідом за ними і весь народ; стають довіреними особами та радниками володаря й запроваджують єпископства, ієрархічно залежні від Константинополя. Скажу вам, що з часів імператора Юстініана візантійські місіонери здійснили ці складні акції — від берегів Таврики до верхів’я Нілу, від Кавказьких гір до оаз Сахари. Вони несли християнство готам і арабам, у державу хім’яритів і в країну ефіопів, болгарам і берберам, сербам, хорватам і моравам. Це — головне завдання нашої секрети. За словами одного з моїх попередників Косьми, «завдання її — не припускати скорочення християнського світу, але нескінченно його поширювати».

Уважно слухав Феодор. Що лишилося в його душі від колишнього зацькованого звірятка Божедара з його карачарївськими спогадами і дитячими уявленнями? Майже нічого. Світ розширився до безмежних обсягів, де Карачарове загубилося, як піщинка на березі моря. Лише один спогад жив у його пам’яті яскраво. Це була казка, яку оповідала йому мати, чарівна казка про летючого вогнедишного змія о трьох главах, лапах з пазурами, перетинчастими крильми і довжелезним хвостом, всіяним отруйними гостряками. Прилітав той змій, людей топтав, палив вогнем їхні оселі. Але знайшовся богатир, котрий приборкав змія, поставив його в запряжку з велетенським ралом і орав на тому змієві потоптані ним землі.

Але що важила якась там дитяча казка перед його майбутньою долею, яку яскраво малював начальник секрети і яка вже чекала його? Не було Божедара серед вихованців таємної ніколи візантійської секрети. Сидів серед них один із її кращих учнів Феодор. Він слухав Никифора Тавра і подумки пишався тим, що невдовзі стане причетним до ідей і державних дій самого василевса…

— …Історію нашої секрети, — казав Никифор Тавр, — ви будете вивчати разом із «Книгою церемоній». Щоб бути по-справжньому сучасним, слід глибоко вивчити минуле.

Сказав так, а про себе подумав, та не промовив цього вголос: «Сучасність без минувшини — що людина без роду і племені».

Щороку у секретній школі логофетії дрому на кожного з її вихованців складали гороскоп, що, як це набагато пізніше збагнув Феодор, було одним із засобів психічного гартування. Ці гороскопи тримали у таємниці, майбутню ж долю, ніби вичитану по зірках і планетах, відкривали тільки її носієві. І з року в рік Феодорові перекладали нечутну, загадкову «мову неба».

Йому втовкмачували, що він від народження має неприємні, але сталі риси. Байдужий до людей. Байдужий до побутових вигод. Байдужий навіть до самого себе, до власної долі. І нічого не допоможе йому, таким він буде до скону.

«Змирися, сину мій, із спокоєм, смиренно неси важкий хрест твій, бо сам господь бог вдмухнув у твою тілесну оболонку таку холодну і невразливу душу. Підкорися цьому, сину, сліпо скорися, бо шляхи господні незвідані…»