Гості з греків

Матінка Добринюшці проказувала,
Рідна мать Микитичу наказувала:
«Не їзди — йди на гору сорочинську,
Не топчи конем малих змійонишів,
Не пірнай ти, молодче, у Почай-ріку;
Річка тая вельми люта є,
Вельми люта є ще й сердитая,
Перший струмінь її, як вогонь, січе,
А із другого іскри сиплються,
А із третього із струменя дим стовпом стоїть,
Дим стовпом валує та ще й з полум’ям…»

Хто не знає, тому не збагнути, що сорочинська гора — то гора Старокиївська, де Добриня з вірними гриднями кумирів сокирою рубав і у вогонь кидав, а Почай-ріка — то Почайна, куди через Боричів узвіз, мов колоду, волокли Перуна, б’ючи його палицями і стьобаючи батогами, щоб усі бачили: дерев’янка — не бог, не покарає. І недарма у билині матір застерігає Добриню: у Києві було неспокійно, діло виглядало ризикованим — багато хто вболівав за старими ідолами. Та минулося у Києві, бо стояла напоготові князівська дружина, вже хрещена.

Двічі б’ється у билині Добриня з вогнедишним поганським змієм, бо не минулося йому у Новгороді, куди він прийшов з єпископом Іоакімом і повним загоном тисяцького Путяти.

А новгородці на вічі поклали: не пускати Добриню до міста, не давати йому, відступнику, дідівські кумири на поталу. Особливо намовляв їх Богомил, головний волох їхній, і тисяцький Угоняй, котрий їздив кінно і збройно серед натовпу і волав:

— Краще самі під сокирами поляжемо, аніж віддамо під сокиру богів наших!

Тоді ж новгородці пограбували і спалили старий Добринин дім, а деяких родичів його повбивали. Коли ж підійшов Добриня, вони розтягли міст через Волхов-ріку, витягли на берег два камнемети і почали шугати в нього камінням. Однак тисяцький Путята зайшов з воями до Новгорода з іншого боку, де нікого не чекали, і зчинилася в граді зла січа. А Добриня підпалив посадські будівлі і, ховаючись за вогнем, теж вдерся до міста. Ідолів потрощили, дерев’яні попалили, а кам’яних втопили у ріці. Наступного дня зганяли новгородців на водохрещення: чоловіків хрестили вище мосту, жінок — окремо, нижче. З того дня й кажуть словени: «Путята охрестив мечем, а Добриня — вогнем».

Відтоді Перуна й почали називати Змієм-Гориничем, котрий вогнем пожирав жертовних дівчат і бранців і котрого переміг землею грецькою Добриня Микитич…

Що й казати, пісню правдиво складають, тільки трішки надають їй урочистості. Хіба ж не правдиво співають про нього, Іллю Муромця, про те, як засварився було з самим Володимиром, а ласкавий і справедливий князь визнав власну провину? Або коли він уперше з’явився на князівському дворищі з притороченим у мішку до сідла Солов’єм-розбійником?..

Нечутно лине за бортом Славутич, нечутно суне за обрієм курява. Стоїть тихий, погідний день.

Нараз далеко попереду вихопився з якоїсь дніпрової затоки, вкритої кущами і деревами, швидкий галерний корабель. Став непорушно на стрімкіші, носом по течії, підтримуваний на місці ударами весел. Порснув з обох бортів впоперек ріки блідим грецьким вогнем. По Дніпру з чорним димом попливла палаюча нафта.

Ось воно: за обрієм — курява, на воді — вогонь і дим…

— Зняти вітрила! — наказав Ілля Муромець, наказав спокійно і впевнено, ніби усього цього й чекав. — Веслуй до берега! Шукай затоку! Михайле, виглядай зручні береги для волока!..

Розділ 22 ЗМІЙ У ЗАПРЯЖЦІ

— Збагнули, — задоволено мовив Никифор Тавр, смакуючи сушені смокви, нанизані, мов грубезні кульки чоток, на срібну нитку.

Феодор знав, що Никифор Тавр — людина не з лякливих. Однак знав він також, що коли є така можливість, начальник секрети усіляко уникав відкритих сутичок і невтомно вчив цьому важкому мистецтву, важкому, бо воно насамперед вимагало боротьби з самим собою, вимагало задушити власну гідність, забути про лицарську честь, про своїх підлеглих.

Никифор Тавр полюбляв лишатися ніби осторонь, ніби випадковим свідком і спостерігачем прикрих, іноді трагічних подій, котрі він сам викликав, аби не стати невільником на ланцюгу подальших логічних подій. Людина без тіні, що не лишає слідів. Людина непомітна, але всюдисуща. Людина, що бачить невидиме і чує немовлене.