Григорій Квітка-Основ'яненко

У «Конотопській відьмі», за словами Івана Франка, наш письменник подав «незрівняний майстерний малюнок старих козацьких порядків, може, з половини XVIII віку, в новочаснім сатиричнім освітленні». Ця, на перший погляд, неймовірна й безглузда історія купільного розпізнавання відьом, як підкреслював сам Квітка в листі до Петра Плетньова від 8 лютого 1839 p., засновується «на розповідях старожилів». Та й українські судові акти XVIII ст. переконливо засвідчують правдивість Квітчиного сюжету. Наприклад, у 1709 р. набожний люд добряче таки «покупав» шляхтянку Яворську, яка була запідозрена в чаклунстві. Бідолашну жінку роздягли догола, по-особливому зв'язали (великий палець правої руки було прив'язано до великого пальця лівої ноги – і навхрест), проділи між зв'язаними кінцівками мотузку та й почали опускати на блоках у воду. Оскільки жінка тонула, то «милосердні» судді визнали її невинною. Зрештою, топлення «відьом» не було чимось несусвітнім навіть за часів Квітки-Основ'яненка. Автор «Конотопської відьми» в тому-таки листі до Плетньова стверджував, що одна поміщиця із сусідньої губернії під час страшної посухи 1833 р. «на подив і навіть жах» відродила цей «обичай». Та й у Європі останні публічні процеси над «відьмами» відбувалися ще за життя нашого письменника, у 1782 р., а принагідні згадки про «інкубів» та «суккубів» є навіть у трохи пізніших богословських трактатах (зокрема, про них писав 1787 р. Пантелеймон Кульчицький у своєму виданому в Почаєві курсі морального богослів'я).

Отож, узявши за основу почуту від старих людей реально-фантастичну історію конотопської відьми Явдохи Зубихи, Квітка чудесно змалював у сміховинному ключі «труди та дні» козацької старшини часів Гетьманщини. Власне кажучи, на передньому плані перебуває тут не конотопська відьма, як можна було сподіватися, зважаючи на назву повісті, а пан сотник «прехваброї Конотопської сотні» Микита Уласович Забрьоха та велемудрий сотенний писар Прокіп Ригорович Пістряк. І оці двоє, і решта персонажів Квітчиного твору анітрохи не нагадують старих українських козаків-лицарів – залишилась одна тільки козацька машкара, за якою приховується як не «глумленіє пиянственноє», так «глумленіє з молодицями». Наприклад, «смутний і невеселий» після отриманого від хорунжівни Олени гарбуза конотопський сотник Забрьоха вперше постає перед читачем ось таким: «голова йому нечесана, чуб не підголений, пика невмита, очі заспані, уси розкудовчені, сорочка розхристана; край його на столі люлька і гаманець, каламар, гребінець і повна карватка ще торішньої дулівки…». Тож не дивно, що замість того, щоб вести свою «прехвабру» сотню до Чернігова, пан сотник за порадою хитрого писаря заходився топити в ставку жінок. Отак і розпочалась історія про те, як помстилася конотопська відьма Явдоха Зубиха своїм кривдникам – сотникові й писареві, пошивши їх обох у дурні.

У цьому динамічному й цікавому сюжеті неабияку роль відіграє народнопоетична фантастика. Тут і чаклування, і перевертні, і чудернацький лет пана сотника над Конотопом на манір гусака: «…Усі ж то позадирали голови і дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попід небесами: руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари налужились, сам употів, ніби у гарячій бані, і летить, і кричить, і де заздрить на землі чоловіка, то скільки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старі люди плюють, жахаються, жінки голосять з переляку, а малим дітям не одному довелося переполох виливати».

«Конотопська відьма» має дуже струнку композицію: чотирнадцять розділів та «закінченіє», тобто епілог. А кожен розділ повісті розпочинається підхожими фразами: «Смутний і невеселий сидів собі на лавці…», «Смутно і невесело було раз уранці…», «Смутний і невеселий, надувшись, як той індик перед індичками…», «Смутна і невесела ходила по своїй хаті…», «Смутна й невесела, прокинувшись, сиділа на ліжку…» тощо. Ця грайлива анафора не тільки надає тексту повісті змістовно-формальної єдності, а ще й виконує роль своєрідного камертона сміху. Зрештою, Квітка майстерно використовує найрізноманітніші засоби комічного, від промовистих імен головних персонажів (Забрьоха означає «захвиськаний, нечупаха», а Пістряк – «прищ») до блискучих стилізацій під барокову українську слов'янщину, тобто під «мову з письма». На «мові з письма» автор будує тут цілі сцени. Досить пригадати хоч би колоритний діалог Забрьохи та Пістряка про страхолюдну Солоху:

«– Що то за проява стоїть?

– Мню, – каже писар, – яко сія єсть єдиная із семидесяти дщерей царя Ірода, їх же він, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, другая лихоманка, третя трясця, четверта напасниця, п'ята поганка, і прочії, їм же ність числа. Аз же мню…

– Та ти не мни-бо, пане писарю, а кажи діло. Чи це перевертень, чи се вона справді така?

– Єй, господине! Єгда возрю на неї умними очима, то зрю… превелеліпную дівицю; єгда же разсмотряю її гріховними, плотськими очима, то обрітаю її з'їдомою паршами паче усіх мерзостей усього лиця землі».